укрліт екзамен

2).Марія - головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирітське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подібною до Маріїної долі була історія України кінця XІX - початку XX століття, яка після поразок минулих віків лишилася сиротою, бідною вдовою на узбіччі світової історії. Проте ціною неймовірних зусиль зуміла вистояти, на початку XX століття навіть зміцніти, сподіваючись на краще. Коли читаєш твір про долю жінки-страдниці, то здається, що вже щось подібне доводилося чути раніше. Це справді так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирітство, дитинство в наймах, перше дівоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сімейного щастя з коханим. Все склалося саме так у житті Марії. Та це ж тільки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долі Ма-ріїною значно строкатіша. "Провісники лиха" раз у раз вриваються у її долю..."
Спробуємо і ми разом з Марією упродовж усіх двадцяти шести тисяч двохсот п'ятдесяти восьми днів пережити, перестраждати, пересміятись і виплакатись. Марією від народження і до старості називає автор героїню. І це символічно. Початок її життя був розкішним. Марія-немовля - "жива репетлива дійсність", вона розкошувала: "Не раз прокинеться від сну, нап'ється з материного лона пахучого напою і наповнюється радістю... Белькоче, піднімає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепірює ледь помітні пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима". Із цим властивим справжньому борцеві за існування щирим завзяттям Марія пройде весь відведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марія, Вона - сирота. Розпочались поневіряння маленької героїні: життя в убогій тітчиній родині, де ще "п'ятеро крикливих ротів", що "хочуть самі обов'язково щодня їсти". Найболючіше дівчинці не те, що ходить у брудній полотняній сорочині, вічно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марія свідомо розуміє, що вона сирота - і у відповідь своєму кривдникові вона не може сказати, як інші: "Чекай, чекай! Як скажу мамі - побачиш!.." А вона і не каже цих слів, а "піде над річку, порюмсає і знову добре".

3) Аналіз вірша Івана Драча "Балада про соняшник"
Тема: Розширення просторових координат художнього світу, відштовхування від побутових, буденних реалії життя і на цій основі підвищення широких узагальнень.
Ідея: Відчути неповторну, нову грань життя.
В творі потужно звучить мотив духовної величі людини.
Метаморфоза: "В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене, Він бігав наввипередки з вітром, Він вилазив на грушу, і рвав у пазуху гнилиці, І купався коло млина, і лежав у піску, І стріляв горобців із рогатки. Він стрибав на одній нозі, Щоб вилити з вуха воду..."
Драч поєднує в одній площині реальні деталі з метаморфичним узагальненням, застосовує асоціативне мислення, внаслідок чого реальні предмети стають символами.
У баладний сюжет вривається ліричне начало, і завершує твір монолог: "Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником".

4) Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як образ суперечливий, у якому поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, щедрість, а з іншого — честолюбство, лукавство, лякливість. В уяві драматурга постала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і помилялася, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.
Ця постать і стала центром п’єси. Уже в першій частині драматург майстерно визначає ті лінії, якими буде розгортатися дія. Він знайомить нас з ченцями — переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя — його дружиною і дочками, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не тільки однодумців, а й ворогів.
У «списателя» книг Микити, сина новгородського боярина, давня образа на Ярослава, що стратив за непокору його батька. Душевна рана його тим пекучіша, що він добре знає, як Коснятин, інші новгородці не раз виручали київського князя у скрутну хвилину. Але жадоба помсти і гнів на кривдника змінюються в серці Микити розумінням державотворчої, патріотичної діяльності Ярослава, хай і не позбавленої помилок:
…пізнав так близько розум дивний Мудрішого з усіх земних царів, Пізнав того, хто не лише в добрі, А навіть в злі і хибах все ж нехибний, Немов насправді вишнього рука Його веде до правди в помилках! Це усвідомлення правоти князя як захисника інтересів держави, як палкого патріота змінює ставлення Микити до нього, перемагає образи: він привозить Ярославу останній дарунок від дочки Єлизавети, яка згасла у далекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом.
Ця сюжетна колізія перегукується за своєю напругою і внутрішнім драматизмом із стосунками великого князя і Журейка. Журейко — будівничий, він зводить храми. Його душа така само висока, як і творіння його рук. Чистою і палкою є любов Журейка до Милуші, простої дівчиники-янки. Захищаючи її родину, парубок потрапляє у немилість до князя і змушений переховуватися. Проте він знаходить в собі сили піднятися над особистою образою, бо розуміє прагнення Ярослава до єдності Руської землі.
Ярослав — люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, він одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружиною Інгігердою, шведською принцесою. Її зрада боляче ранить князя, так само як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.
Ярослав керується принципом «Раніш закон, а потім благодать». І цей принцип не завжди виправдовує себе, що розуміє і сам герой.
Складна роздвоєність між державним обов’язком і людським почуттям не виправдовує князя, хоч І. Кочерга і подекуди ідеалізує свого героя.
Романтична поема «Ярослав Мудрий» — то гімн рідному народові, його незнищенним моральним якостям, серед яких любов до батьківської землі займає чільне місце.


6)Найкращими рисами української дівчини наділив Олесю письменник: «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних вишивок і пісень». «Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Мати її учила всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну…» І ось ця горда, неприступна, бездоганно вихована дівчина, відчуваючи, що незабаром опиниться в окупації, під загрозою наруги над собою, зважується «на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі». Вона пропонує незнайомому нашому воїнові, що відступав останнім, переночувати з нею, щоб не дісталася вона ворогові.
Чи був у Олесі вибір, інший вихід? Мабуть, був. Але у відчаї дівчина його не бачила для себе. Тому, хоча вчинок її і суперечить народній моралі, ми можемо зрозуміти його. Це свого роду порив патріотизму, що свідчить про велику ненависть героїні до фашистів.
Життя не милувало Олесю. Волею трагічних обставин вона потрапила до списку для відправки на каторжні роботи в Німеччину. Кілька разів тікала з дороги, проте невдало. Пережила наругу, приниження і знущання поліцаїв. Але увесь час глибоко вірила у своє призначення жінки і в необхідність вистояти, вижити. Вона говорить Христі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». І в цих словах вчувається велика мудрість, успадкована від пращурів.
Олеся працювала, знову ж таки за дивним збігом обставин, у фрау Крауз, дружини відомого нам німецького завойовника Ернста фон Крауза. Коли прийшла звістка про загибель сина Людвіга, німкеня разом із невісткою хотіли задушити полонянку, але тій вдалося вирватися. «Вона йшла додому. Сила, що несла на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність». Тепер вона «була вже не красива, не молода, не чорнява. У неї було сиве волосся і брудні, вимучені руки…» ) Усі жіночі образи повісті трагедійні, а образ Христі Хуторної се¬ред них — найтрагічніший, бо її привселюдно в партизанському загоні суджено за щирість і правду, за добре слово про свого чоло¬віка, італійського офіцера.
.Коли Христю вели на жахливе незаконне судилище, «вона лед-ве йшла. Все її молоде тіло утратило свою силу й ніби розтало. Вона немов падала з великої висоти на землю в страшній свідомості, що парашут за спиною не розчинився і вже тепер їй ні спинитися, ні крикнути, ні покликати. Земля невблаганно тягла її до .себе».Відвертість Христини збивала прокурора з пантелику. На запитання: “Де твоя, національна гордість, де твоя людська гідність? Де твоя дівоча честь?” — .Христя з гідністю каже: — Я знаю, що не вийти мені звідси живою . Так скажіть мені хоч перед смертю, чому ж оцього в мене нема? А де ж воно, людоньки? Рід же наш чесний . Яка я повія? Муче¬ниця я. Сльозами проводжала вас, сльозами і стрічаю. Чому я виросла не горда, не достойна і не гідна? Чому в нашому районі ви міряли наші чесноти на трудодень і на центнери бурякові? Націоналістка я? Яка там?Я не признала вас за свого суддю: я пам'ятаю вас. Ви прошмигнули через наше село. Я наливала вам воду в радіатор, а ви лаялись так голос¬но й гидко. Я плакала тоді і, плачучи, запитала вас, чи будуть фашисти в нашому селі: може б, я втекла? Пам'ятаєте, що ви мені сказали:? Ви назвали моє питання провокаційним. От я й осталась під німцем, повія і стерво. От ви чисті, а я ні. От ви презираєте мене, загрожуєте смертю. А я хочу вмерти, хочу! Чим ви можете покарати мене?»Так з підсудної Христя стала обвинувачем свого судді й силою народ¬ної правди засудила його до вічної ганьби як людину несправедливу, брутальну й глибоко аморальну, як прокурора окупаційного режиму.
Олеся і Христя — два основні компоненти образу України: перша — її поетична душа, а друга — її трагічна доля".Виразність і емоційність образів дівчат посилює материнське слово-плач.
7.Основні літературні угрупування за кордоном.Мистецький Український Рух (МУР)- організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб у німецькій еміграції в 40-ві роки ХХ століття. МУР був утворений у вересні 1945 р у місті Фюрт недалеко від Нюрберга . До якого входили (Іван Багряний, В. Петров, Ю. Косач, Ігор Костецький, Ю. Шерх). МУР проіснував приблизно до кінця 1948 р. Головою організації був Улас Самчук. МУР опублікував ряд збірок творів своїх членів, один альманах та декілька видань в серії Мала бібліотека МУРУ в видавництві Прометей що знаходилось в Новому Ульмі.Нью-йоркська група – укр.. літературна організація заснована 20 грудня 1958 році в італійській кав’ярні «Павич» на Вест-стріт 4 в Нью-Йорку. Килина, Бойчук і Тарнавський за кавою обговорювали своє майбутнє і вирішили видати журнал – річник «Нові поезії» Журнал вийшов десь у першій половині 1959 р. В нім брали участь сім поетів – Емма Андріївна, Ю. Тарнавський, Віра Вовк, Б. Рубчак, Ж. Васильківська, Патриція Килина, Б. Бойчук. Річник «Нові поезії» виходив до 1971 р. Крім творів журнал поміщав теж переклади творів поетів-класиків модернізму та декого зі старшого покоління українських письменників.Празька школа – група українських поетів та письменників які після Громадянської війни 1920-х опинилися за кордоном, переважно у Європі і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центом Прагу. «Празька школа» охоплює творчість Ю. Липи О. Теліги Л. Мосендза. Представниками «Празької школи» - це перед усім поети покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час.
8.Історична основа художній вимесил романі «Диво».Романи Павла Загребельного на історичні теми відтворюють нам те тло епохи, в якій відбуваються події.. Отже, твір — про далеку історію, коли на зміну язичництву приходить інша віра — християнство. Ми стаємо свідками цього конфлікту.
Реальною подією є і будівництво храму — Софії Київської.
Як бачимо, письменник дає ім'я невідомому самородок, майстру — генію і цьому образі показує велич творіння людських рук, бо іменам їхнім судилося забуття. Так Іран «Диво» художник Сивок» гине, бо ц вічний конфлікт: володар і митець, у творі — Ярослав і Сивоок. Отже митець зробив справу, яка на нього покладалася, — і вже він не потрібний... Така доля всіх, хто творить цінності...»
9.Інтимна лірика поезії 60-х (на прикладі творчості Симоненка).Творчість Василя Симоненка виділяється яскравим променем на фоні поезії 60-х років. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу на рівень світової літератури. Ми сьогодні на повний голос заговорили про екологію, а поет ще чверть віку тому вбачав провину людства у тому, що міліють ріки і лисинами світять береги. Він любив рідну землю, Україну свою безталанну, невмирущу українську пісню, чарівну мову народу.
Василя Симоненка випоїла соками рідна земля, яка дала йому голос сердечний і ніжний, сповнила серце почуттям патріота і поборника рідної культури. Вітчизна і мати — ці слова були для поета синонімами ніжності та синівської любові. Василь Симоненко, як ніхто інший, бачив і розумів внутрішню красу простої людини й умів її розкрити. Героями багатьох поезій В. Симоненка є люди праці — прості, звичайні, відверті.

10.Болючі проблеми сучасності «Дикий ангел».проблематика п'єси значно ширша: письменник порушує важливі проблеми персональної відповідальності кожного за свою роботу, громадську діяльність, за добробут сім'ї, що є передумовою добробуту всього народу, країни. Утвердження й зміцнення родинного щастя, злагоди між батьками та дітьми, трудове виховання в сім'ї.Сім'я — теж маленька держава. І від того, наскільки вона буде міцною, залежить міць і процвітання усієї держави. Біля керма своєї маленької «держави», «монархії» стоїть людина чесна, порядна, принципова й мудра — Платон Ангел. Це невтомний трудівник, господар своєї долі, свого дому. Праця — основа життя. Це добре знає трудівник, учасник війни Платон Ангел. І добробут у родину може прийти тільки через працю. Не слід чекати, доки держава про тебе подумає, надасть якісь пільги, попіклується. Праця — такий непорушний закон у сім'ї Ангелів, де немає ледарів. Тому без перебільшення можна сказати, що п'єса О. Коломійця «Дикий Ангел» є сучасною, бо проблеми, порушені в ній, сьогодні особливо актуальні.
11.Драматургія 20-30-х років. Розвиток українського театру.Умови розвитку літератури в тоталітарних і демократичних країнах. Традиційно великий вплив на суспільну свідомість мала література. Саме тому правлячі режими прагнули спрямува-ти її розвиток у вигідне русло, зробити своєю опорою. Письменники і поети нерідко опинялися в центрі політичних подій, і потрібно було мати міцну силу волі й талант, щоб не зрадити правді історії. Особливо нелегко це було зробити в державах, де надовго утвердився тоталітаризм як форма політичного правління і духовного одурманення мас.
В СРСР основним методом у літературі й мистецтві вважався соціалістичний реалізм. Він насаджувався всіма засобами. Принцип партійності літератури, визначений В.Леніним, був головним при перевірці лояльності письменників і поетів до існуючого режиму. Упокорення талановитих митців шляхом репресій поєднувалось із “турботою” про нову, радянську, літературу й поезію
12.Реалістичне змалювання трагедії голодомору, у твердженнях високого духовного тв. «Жовтий Князь».На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi - це власнi спостереження i враження. I всi свої болi передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Його хвилює вiчне болюче питання: для чого людина приходить у цей свiт? А щоб дати вiдповiдь, Барка знайомить нас з численними рiзноплановими образами, а умовно дiлить їх на людей-варварiв i людей-жертв. З невичерпним горем i спiвчуттям В. Барка розкриває характер селян-гречкосiїв. Вiн розповiдає про справжнiх мученикiв, про родину Катранникiв, про український народ. Вiн називає жертви переслiдування i гонiння, болiсно сприймає їхнi пережитi страждання. Немов на пiдтвердження цiєї думки, Василь Барка створює свiй календар: хлiб - ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Церква у селi Кленовичi - то "Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб". Органiчне єднання людини - Божого творiння i церкви - посередника мiж Богом i людьми.


15.Провідні мотиви лірики І. Драча
І. І. Драч і його лірика. (Поезія І. Драча характеризується перш за все нетрадиційністю поетичної форми та стилю. Ліричні твори поета - це своєрідний метафоричний спосіб мислення, оригінальне поєднання форми і змісту, переплетення візуальних, слухових, дотикових форм та недосказаності слів. Все це робить поезію І. Драча неповторною і самобутньою.)
Основні мотиви лірики І. Драча.
1. Балади та етюди - улюблені жанри лірики поета. (Перша збірка лірики І. Драча, яка вийшла друком 1962 року, засвідчила, що в українську літературу прийшов молодий, талановитий, оригінальний поет зі своїм світобаченням. Бажання "повернути людину до сонця", його казковий "Храм сонця" - в цьому вбачає свій обов'язок І. Драч як поет. А звернення до жанру балади - це фольклорний підтекст, образи-символи, що єднають лірику поета з творчістю Т. Шевченка та поетами-романтиками. Форма етюду - невеличкого за обсягом, оригінального вірша - надає можливості поетові виразити свої сконцентровані думки і тим самим спонукати читача до широких філософських узагальнень.)
2.Основні мотиви лірики поета. (1. Драч - поет широкомасштабний, який дбає про розквіт національної культури, думає про самобутність нашої держави, збереження і розквіт нашої мови як основи духовного життя нації. Тому основні мотиви його лірики - це патріотизм, любов до Батьківщини, віра у всемогутність науки й техніки, розкриття проблем протиборства світлого і темного начал, космосу і хаосу в бутті людини.
Значення символіки в ліриці І. Драча. (І. Драч - поет неординарний, зі своїм баченням світу і власним самовираженням. В його ліриці багато символіки, яка допомагає йому показати своє і космічне бачення тієї чи іншої проблеми. Так, наприклад, калина - це і образ України, це і дере-во^оберіг, що рятує світ від зла, це і дерево роду, тобто маленької батьківщини кожної людини. Або соняшник - це образ-символ сонця, всього світлого і радісного в житті людини.)
4. Твори про море людських характерів. (У І. Драча багато творів про мужніх лицарів совісті, братерства, милосердя, людської праці: "Балада про Батька", "Балада про вузлики", "Балада роду", "Бабусенція". З них окреслюється образ народу не як безликої маси, а як море людських характерів і доль, кожна з яких неповторна.)
III. "Художнику - немає скутих норм. Він - норма сам, він сам в своєму стилі". (Ці слова І. Драча - свідчення осмислення його поетичного світобачення, в них - оригінальність його лірики. Поет сам вирішує, як і коли донести до читача думки про болюче. Поезія І. Драча - це погляди митця на завдання художньої літератури, це розкриття його громадянської позиції.)


16)1929р. видана окремою книжкою. Тема: міщанство і українізація. Жанр: М. Куліш визначив як сатиричну комедію, але у творі має місце трагічність становлення української мови й зацькованого народу, тому – трагікомедія. Основні персонажі: Мина Мазайло, Мокій, дядько Тарас, Тьотя Мотя, Рина, Уля. Конфлікт: політичний. Ставлення персонажів до мови лягло в основу конфлікту, що у творі розгортається у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії: Мина-Мокій, Уля-Мокій, тьотя Мотя - дядько Тарас. Особливості сюжету: В основу твору покладено начебто анекдотичну історію про те як харківський службовець Мина Мазайло вирішив змінити своє прізвище (у якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) найпрестижніше російське Мазенін. Але суперечка з приводу цього факту поступово переходить у сімейну дискусію і виходить на рівень національної проблеми. Ідея: засобами гротеску і разючої сатири автор викриває суспільні антиукраїнські явища наприкінці 20-х років ХХ століття висміює носіїв великодержавного шовінізму.

17) Історично-фольклорна основа роману Л. Костенко «Маруся Чурай» Ліна Костенко, створюючи видатний твір «Маруся Чурай», використовувала як історичні, так і фольклорні джерела. Так, з історії ми знаємо, що пісенна скарбниця нашого народу нараховує сотні тисяч народних пісень. Час, на превеликий жаль, не зберігає всіх імен творців української пісні. Винятком є Маруся Чурай. Щоправда, її традиційно називають «дівчиною з легенди», тому що реальність її існування поки що документально не підтверджена. Досить значна кількість переказів та легенд, згадка в одній із пісень Чурая, як гадають, батька Марусі («Орлику, сизий орлику, молодий Чураю!»), наявність у піснях, що приписуються Марусі Чурай, окремих біографічних деталей — усе це дає підстави вірити в реальне існування Марусі Чурай. На основі народних оповідань про Марусю Чурай було створено чимало біографічних нарисів, повістей та драматичних творів. Статті про «імпровізаторку малоросійських пісень» були вміщені в кількох бібліографічних словниках. У творі «Маруся Чурай» відображено найсуттєвіші моменти соціально-політичного життя України середини XVII ст. у період Хмельниччини. Події утворі відбуваються в місті-фортеці, яким була на той час Полтава. У поемі постають такі історичні особи, як запорожець Іван Іскра, Лесько Черкес, Богдан Хмельницький. Останній знаходить час вислухати Іскру і навіть власноручно написати указ про помилування Марусі. У творі підкреслено громадську значимість пісенної обдарованості Чураївни: У романі показано український народ як народ воюючий, наскрізним є зображення полку, що вирушає в похід. Маруся Чурай завжди була учасницею проводів. Навіть перебуваючи у в'язниці, вона подумки була з полком, що черговий раз вирушав у похід. Пісні видатної піснетворки були дуже потрібні борцям за волю України. Отже, Маруся — національний тип українського народу. В основу роману «Маруся Чурай» Ліною Костенко були покладені реальні історичні події під Полтавою під час національно-визвольної війни 1648-1654 рр. Образ головної героїні, як уже зазначалося, документально не підтверджено, хоча й існує безліч народних оповідань про видатну піснетворку середини XVII століття.


18) Образ Марусі Чурай — образ митця свого часу, який органічно зливається з образом України. Постать реальної дівчини з народу, обдарованої чарівним голосом і поетичним світосприйняттям, виростає до символу, ніби вбираючи в себе духовний потенціал Вітчизни. За словами Івана, Маруся — це голос України, душа її. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах», — каже про поетесу Іван Іскра. Таку ж характеристику дає дівчині й гетьман Богдан Хмельницький, який говорить, що «її пісні — як перло многоцвітне, як дивен скарб серед земних марнот». Справжній митець, Маруся, на ділена даром глибше й гостріше за інших відчувати світ, близько перейматися людськими радощами і стражданнями. У свідомості читача образ Марусі Чурай зливається з образом України не лише тому, що її підносять до символу інші герої роману, а передусім через те, що в ній уособлені кращі моральні риси українського народу, його найвищі духовні злети, кращі моральні переконання і судження митця своєї доби, оскільки тема митця і мистецтва проходить через історичний роман у віршах «Маруся Чурай» наскрізно.

25«Три зозулі з поклоном». Згадка про репресованого батька. Новела присвячена найвищому людському почуттю - любові, яка входить у серце без дозволу і залишається там назавжди. Герої новели Марфа, одружена жінка, яка кохала Михайла, Софія - дружина Михайла та сам Михайло сподівалися на щастя й кохання. Але марно. До всіх них линули «зозулі з поклоном». Григір Тютюнник - правдивий, безкомпромісний, сміливий митець. У новелах митця - правда життя. Він розкриває вічні людські проблеми: для чого людина живе на землі, що таке любов і щастя. Він умів кількома штрихами розкрити внутрішній стан героя, показати високі почуття чи ганебні явища. Говорив також про серйозні деформації не тільки в соціальному устрої, а й у національному українському характері. Говорив про це відверто й сміливо.

23
Химерна проза стала досить помітним явищем у потоці української літератури 70-80 р.р. ХХ ст. Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського.
Термін химерний з’явився у 1958 році разом із романом з народних уст О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця". На той час це був єдиний твір, у якому наскрізним, центральним елементом поетики була саме умовність. Уже з перших сторінок роману О. Ільченка читач потрапляє в химерну атмосферу, де діють Господь Бог, святий Петро, безсмертний козак Мамай, Чужа молодиця (тобто Смерть), з усіма казковими героями трапляється безліч дивних, часом фантастичних пригод. Оповідь ведеться від першої особи. Це нагадує казку, де відчувається присутність автора, іронічного сучасника, який оповідає у розважливій формі про якісь давноминулі події. Гумор і безліч його відтінків (тонка іронія, сарказм, карикатура, бурлеск і травестія, гротеск) виступають основоположними принципами. Зауважимо, що природа такого гумору – у народно-сміховій культурі, суть якої з’ясовував М. Бахтін, констатуючи, що "народний же амбівалентний сміх виражає погляд всього світу в становленні, куди входить і сам той, хто сміється" Після роману О.Ільченка була перерва у 13 років, а в 1971 В. Земляк ніби відроджує це явище, хоча химерною свою дилогію "Лебедина зграя" та "Зелені Млини" він не називає, це уже критики активно використовують цей термін. Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Наприклад, в романі О. Ільченка "Невмивака-невмирайло" козак Мамай був "таким спритним, що не брали його ні шабля, ні куля, ні неміч, не брали-таки, аж сама пані Смерть, либонь, відступилась від нього так давно, що він уже й не тямив, скільки він парубкує на світі: двісті? Триста? – хоч йому й було ввесь час сорок та й сорок – ні більше, ні менше" [10: 23]. Оповідач В. Земляка теж живе одночасно ніби у двох часових площинах. В одній іде розповідь про події, а в другій оповідач постає своєрідним істориком і коментатором, який ці події осмислює. Зв’язок таких двох планів називають іще діалектичним ототожненням протилежностей: кінечного, яке вимірюється малою календарною міркою, і безконечного. Своєрідний хроно-синтез виступає і в інших творах. Скажімо, оповідач (він же герой) в "Ирії" В. Дрозда живе фактично у 40-і роки, але сповнений думок і прагнень покоління 70-их.

26Золотоволоса Марфа сильно, жагуче любила Михайла, серцем вгадуваладень, коли приходив лист вiд нього. Випросивши листа, “пригортає його до грудей,цiлує в зворотну адресу…”. От тiльки листи були адресованi Со¬фiï. Водномуз листiв Михайло просив дружину: “Соню, сходи до неï i скажи, що я пославïй, як спiвав на ярмарках зiнькiвських бандуристочка слiпенький, послав три
зозулi з поклоном…”Михайло, як i бiльшiсть украïнцiв, вiрив не лише у приворотне зiлля йпри¬воротнi замовляння, а й у вiдворотнi зiлля та замовляння. Щоб позбавити мукпалко закохану людину, якiй не могли вiдповiсти взаємнiстю, передавали сво¬єрiдне
привiтання: “Три зозулi з поклоном”. Таке привiтання означало: забудь, покинь,залиш мене, вiдпусти. Вiдомо, зозуля гнiзда немостить, тож людина повинна булазрозумiти, що ïï кохання приречене, не матиме у вiдповiдь тако¬го жпочуття.Михайло хоче хоча б у снi побачити дружину i малого сина, тому i просить Софiюсходити до Марфи. Хай не ходить бiля нього ïï нещасна душа: “Може, вонапокличе свою душу назад i тодi до мене прийде забуття хоч на хвильку”,Ї сподiвається Михайло, краючись серцем у далекому Сибiру.Новела “Три зозулi з поклоном”Ї згадка пробатька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року.Заарештовано i героя новели Михайла. I Марфа, яка кохала чужого чоловiка, i Софiя,яка чекала на повернення чоловiка iз за¬слання, iМихайло, який бажав повернутися до родини, думаю, сподiвалися на щастя i кохання марно. До всiх них линули зозулiз поклонами.би, це щось подiбне до тренування. Дiд готує хлопцядо життя, а водночас i згадує свою молодiсть. Те, що в нього слово колоритне,

28 Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикрива ли цю трагiчну сторiнку людської пам'ятi. Та чи можна таке приховувати? Не недорiд з'їдав людей, а тоталiтарна сталiнська система. Настав час - i вiдверто заговорили. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор невiдомий донедавна Василь Барка - наш український письменник з дiаспори. Переживши цю трагедiю, вiн мав повне моральне право бути суддею, але В. Барка вiдвiв собi iншу роль: "Свiдок для суду - розповiдати, що сталось у життi". 25 рокiв вiн виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Та час все ж настав - i 1961 року з'явився високохудожнiй правдивий твiр про голод "Жовтий князь". На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi - це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам'ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду люди; бачив, як важко було їм ходити - сили не було; бачив i мертвих. I всi свої болi передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Його хвилює вiчне болюче питання: для чого людина приходить у цей свiт? А щоб дати вiдповiдь, Барка знайомить нас з численними рiзноплановими образами, а умовно дiлить їх на людей-варварiв i людей-жертв. Переказ твору, коротко

29Остап Вишня любив рідну землю так сильно, що це відчуваєш у його творах навіть тоді, коли йдеться про речі, здавалося б, дуже далекі від цього високого поняття. Що вже говорити про "Мисливські усмішки", які викликали особливу любов читача. Здається, "Мисливські усмішки" — це єдиний у літературі випадок, коли у значному за обсягом і великої художньої сили циклі творів так гармонійно поєдналися життєствердний гумор і любов до рідної природи. Чарівність усмішок розлита невидимо в усій художній тканині, приховує в собі незліченні багатства. Мисливські усмішки можуть збагатити знанням про природу, розкрити у звичайному кленовому листкові цілий світ із його радощами і трагізмом, виховати повагу до всього живого на землі, навчити щиро й незрадливо любити свій рідний край із його рослинами, птахами і тваринами, з його полями й лісами, з його людьми, добрими душею і чистими помислами. Отже, оповідач "Мисливських усмішок" — це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а, навпаки, з метою уникнути насильства над природою. Нині, коли людство стоїть на грані екологічної катастрофи, з особливою силою відчуваєш прозорливість Остапа Вишні, який ще всередині двадцятого століття почав боротьбу з губителями природи: "Тільки не захоплюйтесь дуже... Убили десятків чотири або п'ять і йдіть собі додому... Не треба обов'язково п'ятсот чи тисячу! То дуже багато... А так — одну на борщ, а одну на смаженину — з яблуками чи з брусничним варенням, — і буде з вас!"

30 Комедія "Мина Мазайло" Миколи Куліша стала цілим відкриттям в українській літературі початку XX століття. У березні та квітні 1929 року її було поставлено в ряді театрів, і глядач захоплено сприйняв її. Проблематика, художній рівень твору активно обговорювалися у пресі, ставали предметом дискусій. Комедія "Мина Мазайло" відрізняється оригінальним сюжетом, у якому переплетено культурно-соціальиий та родинно-інтимний аспекти, насичена дотепними, пародійними, карикатурними, фарсовими сценами, містить цілу галерею яскравих характерів з індивідуально-культурним і національним світоглядом, таких, як Мина Мазайло, Мокій, Уля Розсоха, Баронова-Козино, тьотя Мотя, дядько Тарас Описати головні комедійні сюжети твору: Сварка тьоті моті та її «групи» з Мокієм і його «групою», Суперечка з комсомольцями та ін.

32.людина й народ як творці історії і культури в романі п. загребельного«диво». Історичний роман - роман, який побудований на історичному сюжеті і вякому широко відтворена минула епоха та її діячі. Основоположником іст.роману вважають англійського письменника Вальтера Скотта. Твір написано в1968р. в основу покладенно реальні історичні події які пов’язані з роками правління Я. мудрого в київській русі.(розповідь про його діяльність).автор відтворив прагнення Я. мудрого підвищити славу Руської державиу світі: побудувавши школи, бібліотекі, започаткував перший правовий збірник законів «Руська правда»,переписував церковні книжки тобто підвищував рівень освіти й освіти, мистецтва в державі. Художнім вимислом у творі є образ людини-митця сивуха, який побудував Софію Київську і всі події які пов’язані з його життям і творчістю. Особливості композиції. Роман має має оригінальну композицію, адже історичне минуле тісно переплітається із сьогоденням. У творі поєднано декілька часових площин: період Русі; другої світової війни; 60-х років 20ст. об’єднуючим центром цих періодів виступає реалістичний образ Софії Київської.

33.сучасна укр..проза. характерні ознаки: жанрове розмаїття, пошуки ноих мотивів, мистецькі ідеї; активна творча діяльність проказів старшого покоління; відхилення від лірико-романтики, патентики, трансформації химерної течі (О. ільниченко, В. мінейко, є.гуцало).у прозу постмодернізмом; існування двох шкіл прозаїків: 1-київсько-житомирської (в.медведь, Л.паламаренко, О.забужко), 2-львівсько-франківська(андрухович, прохасько).

36.художнє втілення ідеї незалежності уромані кочерги «я. мудрий». Тема:показ синівської відданості Батьківщині, палаючої любові до рідної землі князя Київської Русі Я. мудрого та широкого кола простих людей, що відстоювали волю і незалежність своєї Батьківщини. Автор змальовує одну з найстародавніших сторін в історії київської Русі-встановлення централізованої держави, зміцнення її авторитету в Європі, розвитку культури, освіти, науки, що припадало на той час князювання я. мудрого. Проблема твору: історичне походження Русі; оборона київської русі від зовнішніх ворогів та внутрішніх міжусобиць; народ і видатна історична особа; синівська любов до рідної землі.

38.морально філософськи проблеми уромані «собор». За жанром «собор»- проблемно-філософський роман, у якому важливі соціальні та національні проблеми з точки зору гуманістичних істин, яким повинна керуватися людська цивілізація, щоб не прийшла до свого остаточного руйнування і знищення. Твір складається з багатьох розділів у кожному з яких представлено конкретного героя. Але долі всіх персонажів тим чи іншим чимось пов’язані із собором, який є центральним образом твору. Це символічний образ, який уособлює в соб

43) Наш народ здавна славиться поетичністю, почуттям прекрасного, здатністю передати красу життя і душі хвилюючими мелодійними піснями.Андрій Малишко, мабуть, з дитинства увібрав у себе душу українського народу. В його піснях і рідний край, і материнська любов. Він був музично обдарованою людиною, мав чудовий голос, добре співав, грав на музичних інструментах. Поет створив багато пісень, та найдорожчою перлиною творчості стала «Пісня про рушник»:
І твоя незрадлива материнська
ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Мати вірить у щасливу долю свого сина, тому дарує вишитий нею рушник, що символізує життєву дорогу людини і материнське благословення. Ця пісня облетіла весь світ. Вона краяла серця українцям, які живуть далеко від своєї Батьківщини, нагадувала, чиї вони діти. Кожен, хто співав цю пісню, згадував рідну матір:
Рідна мати моя, ти ночей недоспала,
І водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі
проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
Про рідну стежину, яка веде до рідного дому, написав А. Малишко у поезії "Чому, сказати, й сам не знаю". Та стежина живе в серці, зігріває душу, допомагає, і нема їй кінця-краю:
На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.Багато пісень створив А. Малишко, роблячи світ добрішим, а людей щасливішими. Пісенність - одна з найголовніших прикмет усієї поезії А. Малишка. Його поетичне мислення завжди було взаємозв'язане з елементами народно-пісенної поетики. Це й забезпечило активну співпрацю композиторів з поетом та широку популярність пісень на тексти А. Малишка. Кращим твором пісенної спадщини поета с пісня "Ранки солов'їні". Ліричний герой пісні згадує ніжне кохання, яке впродовж життя тривожить душу і не забувається. Закохані розійшлися в житті, але в серці живе надія на зустріч. Буквально за 8 днів до смерті А. Малишко написав свою лебедину пісню - "Чому, сказати, й сам не знаю...", - яка живе в народі під назвою "Стежина".
44) ТРЕБА ЧИТАТЬ

45) У нестерпно важких умовах заслання поет написав вірш „Як добре те, що смерті не боюсь я", який став програмним у його житті. У вірші наче сконцентровано „життєве кредо поета". Тут окреслено трагічний, страдницький шлях вірного сина України. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верств...
Герой не боїться смерті й страждань, хоч знає, що вони йому судилися. Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує справедливість справи, за яку він боровся, через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп'яли на Голгофу. Ліричний герой стійко приймає присуд, бо „перед вами, судді, не клонюся". Моральну силу вистояти, не клонитись, дає переконаність у тому, що правда - за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:
...жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.

Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України. Поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу:
Народе мій, до тебе я ще верну,
І в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Це і є підтвердженням того, що Василь Стус - поет глибоко національний за своєю духовною сутністю, за способом мислення, за характером мови. Його слово - це буря думок, почуттів, асоціацій, що викликає у читача переживання, мислення. Поезії з творчого доробку поета, це цілющі духовні краплини у великому літературному морі, але вони є для мене провідною зіркою у житті. Ці вірші не тільки розповідають про історію народу нашого, але й допомагають розібратися у складностях і суперечностях життя, зробити правильний вибір. Можливо, деякі написані ним поезії зможуть осмислити тільки розумніші за нас нащадки.



Кожен визначний твір знаходить своє місце в літературі залежно від того, як він збагачує наше розуміння краси і призначення людини, які актуальні питання порушує. "Собор" — шостий роман Олеся Гончара, письменника, увінчаного всіма можливими нагородами. Твір завдав великого удару тоталітарному режимові. Він виконав роль не стільки інструменту розвалу, скільки єднання, соборності сил українства для творення нового демократичного устрою життя. Така книга важить більше, ніж просто видатне літературне явище.

48)Що таке, власне кажучи, собор у "Соборі"? Цілком конкретний християнський храм, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас і втілення високого духу народного. Він як рентген, просвічує уми, душі, позиції, велич і благородство, підлоту і звироднілість. Цей собор став епіцентром конфлікту в романі між людьми, між духовністю і бездуховністю. Собор постає перед нами як диво довершеності народної архітектури, народного бачення й розуміння краси, як пам'ятка історичного минулого народу, коли запорожці після розгрому царицею Січі змінили зброю на книги і розбрідалися ченцями по світу. Як уособлення свого героїчного минулого, "козацької республіки" спорудили цей собор на згадку нащадкам про волелюбних предків, захисників Вітчизни, як втілення сумління й нескореності духу народу. Собор як духовну субстанцію ми пізнаємо переважно через сприймання Миколи Баглая. Його розумінню цінності історичної пам'ятки протистоїть вороже ставлення до нього з боку Володьки Лободи і тих покидьків суспільства, що вчинили в соборі дику оргію і на його порозі тяжко поранили Миколу. Позиція Миколи — це позиція усіх мешканців селища, тільки ще категоричніша. Одні люди постійно думають про собор, схиляються перед його красою і величчю, інші — ие думають про те, що його може не стати. Але коли селищем поповзла чутка, що собор мають руйнувати, з нього зник охоронний знак, тоді виявилось, що кожний до собору не байдужий, що він — і їхня святиня. Тоді і Вірунька, і Леся-фронтовичка, і Костя — сліпий танкіст, і Шпачиха» і всі, хто живе по правді, збагнули, що йдеться не просто про занедбану будову — йдеться про їхні честь і сумління, про саму духовну суть їхнього існування. На адресу руйнівників були висловлені гострі, але справедливі слова: "Сволоцюги!" Микола Баглай вважав, що є в соборі вільний дух натхнення, любов висока. Він все частіше задумується, чи створить кожен з нас щось рівне йому, щось краще від нього.
Собор у Миколиній уяві постає в одному ряду з такими творіннями рук людських, як заводи і палаци, із такими нерукотворними цінностями, як Дніпрова сага, діброви і плавні, як велична ріка. І про що б не писав письменник, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. Це ж вони довели визначну архітектурну споруду до убогого стану.
Олесь Гончар виступає проти тупої обмеженості чиновників, які не бачать різниці між релігією і самою спорудою — витвором людського генія, символом народних уявлень про красу і справедливість. Письменник картає горе-керівників, які наївно гадають, що коли зруйнують собор, то в їхньому населеному пункті усі стануть безвірниками. Без цих соборів ми не збережемо, не збудуємо своєї держави, не постанемо в світі як незалежний народ


49)Потужна енергія «розстріляного відродження» виявилася незнищенною. Водночас існувало ще одне відгалуження української літератури на теренах еміграції — «празька школа». До неї входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів вважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. Основу «празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917—1921 pp., інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 р. гурток таборових письменників (Ю. Дараган, М. Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством «Вінок» прийняв програму журналу «Веселка» (1922—1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю. Дарагана та Є. Маланюка. Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехо-Словаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, у Подебрадах — Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є. Маланюк, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Дараган, О. Теліга, О. Ольжич, О. Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 р. як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О. Олесь, М. Вороний, В. Самійленко та ін.). Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика. До того ж «пражани» зазнавали впливу Д. Донцова, ідеолога українського націоналізму, який надавав їм змогу друкуватися на сторінках свого журналу «Літературно-науковий вісник» (1922—1933), а з 1933р.— «Вісник». Вони поділяли його намагання сформувати новий тип українця з чіткими націо- та державотворчими настановами, з волею до життя на противагу традиційним, розслаблено-чуттєвим типам національного характеру (надмірна емоційність, ліризм, сентиментальність тощо). Одначе «пражани» (активну роль у протистоянні поглядам Д. Донцова зіграв Є. Маланюк) не поділяли його силового поєднання романтизму і догматизму, високого ідеалу і «творчого насильства» меншості над більшістю, що нагадувало більшовицький, а згодом — нацистський стилі. До того ж Донцов вважав, що письменницька функція — виховувати свою націю, а Маланюк виступав проти приниження ролі митця, мислення якого відбувається «на його власній, єдиному йому відомій мові», до рівня виконавця службової повинності. Обстоюючи тезу «мистецтво — вічний абсолют, які б напрямки не були, тому всі закони над мистецтвом безсилі», Є. Маланюк водночас бачив реальний стан українського письменства: у поневолених націй і поети «завжди носять на собі тавро невільництва». У його статті «Думки про мистецтво» не лише визнавався цей трагічний факт, а й накреслювався вихід із фатальної ситуації: «Тільки вільний, здоровий розвиток нації в Самостійній Державі є передумовою вільної й здорової поезії». Погляди Є. Маланюка лягли в основу естетичної концепції «празької школи». У ній не знімалися, навпаки — підкреслювалися питання відповідальності письменника за долю нації, література визнавалась як рівновелика і непідлегла іншим сферам духовного життя (політика, релігія, педагогіка і т. ін.). «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, ввів у тверді береги перспективної форми, надав українському рухові чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика..

9) Значну частину своєї творчості Василь Симоненко присвятив темі кохання. Багато сторіч поспіль ця тема будила серця і митців, і звичайних людей, очищувала та надихала, допомагала людині стати кращою, повірити в себе, сповню вала життя сенсом, а особистість — прагненням щастя, наснагою жити та творити, дихати на повні груди, відкривши свою душу і сповнене коханням серце світові й людям.
В інтимній ліриці Василя Симоненка ми знаходимо усі ці порухи душі, але поруч із тим — і мудрі розмірковування над коханням та людськими стосунками, над головними принципами, на основі яких слід будувати взаємини із близькою людиною. Майже хрестоматійними стали слова Василя Симоненка:
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
Під рожевих ілюзій вуаль.
Готовність сприймати і добре, і погане в житті, жити реальністю і радіти їй — свідчення розвиненості та зрілості особистості. Василь Симоненко змальовує суперечності та неоднозначність життя людини і висловлює свою готовність до тієї долі, яка судилася йому.
Простими, на перший погляд, словами, змальовує митець силу своїх почуттів, але ми — читачі, сприймаємо усе емоційне напруження, яке вклав поет у свої поетичні тексти, часом впізнаючи себе у віршах. Можливо, тому лірика Василя Симоненка видається нам такою зрозумілою і життєвою. Він не оспівує якихось неземних реалій: усі його поезії, присвячені темі кохання, цілком земні, зрозумілі для нас, ніби взяті з реального життя, вони такими і є — у творах ми впізнаємо у ліричному герої самого поета.
Таким різним постає людське почуття у ліриці Василя Симоненка: і ніжність, і пристрасність, і сум, і радість міниться барвами поетичного слова у творах митця, але незмінною залишається щирість почуттів і їх надзвичайна сила, яка сповнює світлом любові все життя людини. Навіть коли почуття є невзаємним, ліричний герой не відмовляється від нього, розуміючи, що справжнє кохання є прекрасним почуттям, непереможним та незнищенним:
Коли б тобі бажав я сліз і муки
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю.
У інтимній ліриці Василя Симоненка незмінно сила почуття перемагає дріб'язковість образ та непорозумінь, життєву буденність та сірість повсякденності.
Як я люблю — давать не буду звіту,
Переді мною два десятки літ,
І в мене серце, мов несамовите,
Вистукує любов у білий світ.
Я думаю, що вміння по-справжньому щиро кохати — такий самий талант і дар від Бога, як і, наприклад, талант у мистецтві чи науках. Але, дароване Богом, це вміння треба зберігати та плекати, ніби чарівну квітку, щоб черствість звичайного повсякденного життя не загубили у людині вміння відкриватися світові та коханій людині, бути чесним, щирим та відвертим у своїх почуттях, «вистукувати» своїм серцем щастя та радість на весь білий світ.Читаючи поезії Василя Симоненка, ми ніби теж залучаємось до чарівного світу, у якому живе закоханий ліричний герой, створений митцем.










10)Творчість Олексія Коломійця — відомого українського письменника-драматурга — одна з найцікавіших сторінок української літератури. Художня палітра його різноманітна, яскрава за змістом і образними барвами. Але в кожній своїй п'єсі драматург-новатор порушує актуальні проблеми сучасності. Визначне місце у творчому доробку письменника належить соціально-психологічній драмі «Дикий Ангел», або «Повість про сім'ю». Саме таку назву дає їй автор у підзаголовку твору, в основі сюжету якого — родинні стосунки сім'ї Ангелів.
Але проблематика п'єси значно ширша: письменник порушує важливі проблеми персональної відповідальності кожного за свою роботу, громадську діяльність, за добробут сім'ї, що є передумовою добробуту всього народу, країни. Утвердження й зміцнення родинного щастя, злагоди між батьками та дітьми, трудове виховання в сім'ї.
Сім'я — теж маленька держава. І від того, наскільки вона буде міцною, залежить міць і процвітання усієї держави. Біля керма своєї маленької «держави», «монархії» стоїть людина чесна, порядна, принципова й мудра — Платон Ангел. Це невтомний трудівник, господар своєї долі, свого дому. Він досить чітко формулює свою життєву позицію: «Добре жити, мати здоров'я і гроші». До грошей у Платона ставлення незвичайне: він їх не любить, а поважає. Гроші — це, звичайно, мірило достатку. А способів здобути їх Платон знає лише два: «Або заробити, або вкрасти. Третього путі немає». Саме цьому навчає він і своїх дітей: жити чесно й працювати в міру своїх сил. «Закінчиш інститут, попрацюєш, щоб у гаманці завелося, а тоді й женися. Інакше як жити?» — вчить він свого молодшого сина студента Павлика.
Праця — основа життя. Це добре знає трудівник, учасник війни Платон Ангел. І добробут у родину може прийти тільки через працю. Не слід чекати, доки держава про тебе подумає, надасть якісь пільги, попіклується. Але Ангел дбає не лише про свій власний добробут. Він не відділяє себе від держави: «Ми разом з державою і плануємо, і багатіємо... Правда, я трошки попереду. Бо в неї ще чимало дармоїдів: або багато балакають та мало роблять. А в моїй державі цього немає. Як заробив, так і їж! Як заробив, так і одягайся», — зауважує Платон журналісту. Саме так виховує Ангел і своїх дітей.
Праця — такий непорушний закон у сім'ї Ангелів, де немає ледарів. До праці діти привчаються змалку. Діти його не бояться праці, їх не лякають життєві труднощі. Платон не розуміє і не приймає сучасне виховання, коли діти мало працюють, але багато відпочивають. До дітей, на його думку, треба ставитися вимогливіше, суворіше. І це тільки їм на користь. Тоді діти не будуть їсти дармовий хліб, не будуть пиячити чи заглядати до чужої кишені. А щоб у сім'ї завжди був достаток, усі її члени повинні працювати. Цікаво, що поняття «підробіток» чи «приробіток» Ангел розуміє тільки так — це чесна праця. І діти розуміють і поділяють його точку зору. Вони працюють не тільки для того, щоб забезпечити своє пристойне буття, а приносять посильний внесок у духовний і матеріальний розвиток суспільства. Тому Платон Ангел — не «користолюбець», «жмикрут», «скнара», як називають його інколи інші персонажі п'єси, а справжній господар, який в усьому полюбляє порядок, чесна, справедлива, принципова людина з глибоким переконанням господаря й патріота рідної землі, великою відповідальністю чоловіка й батька. На відміну від героя твору Крячка, який всіх повчає, критикує, а сам не квапиться щось корисне й потрібне зробити, живе за принципом: день до вечора, не кажучи вже про те, що свого єдиного сина виховати як слід не зумів.
П'єса «Дикий Ангел» була створена у 1979 році. Але якою сучасною вона залишається і зараз. Після завоювання незалежності ми створюємо в Україні нову, суверенну державу на правознавчій основі. І як ніколи не вистачає нам таких чесних господарників, порядних і мудрих політиків, які б зуміли реалізувати всі наші великі задуми, створивши міцну, квітучу державу, у якій би кожна людина могла жити достойно. Є, на жаль, ще такі люди, які не проти, аби поживитися за рахунок держави (і з якими вона нещадно бореться), бракує нам ще справжніх господарів, які б чесно, по-господарськи зуміли поставити роботу так, щоб швидше підняти економіку нашої країни. Чимало є ще й «крячків», котрі з високих трибун виголошують красиві слова, за якими немає ніяких конкретних дій. А трудова «сімейна» педагогіка Платона Ангела сьогодні, як ніколи, актуальна, бо лише сумлінною працею ми зуміємо підняти економіку нашої країни, вийти на вищий рівень життя, коли всі люди будуть жити добре, а країна наша набуде ще більшого авторитету у світі. Тому без перебільшення можна сказати, що п'єса О. Коломійця «Дикий Ангел» є сучасною, бо проблеми, порушені в ній, сьогодні особливо актуальні.
1)Особливістю творчого стилю Г. Тютюнника є використання !художньої деталі в розкритті характеру. «Класичний аналіз психіки у наш час не пройде. Потрібна деталь». Яскравим прикладом може служити новела «Зав'язь». Ось закохані в прірви. Як уміє автор правдиво передати психологічний стан героїв! Всього лише очі, а скільки в цій деталі почуття, життєвої правди. «Небо знову осяяло заграву, і в прірві посвітлішало настільки, що мені стає добре видно очі. Вони небагато дивні: ніби і сторопілі небагато, а сміються… На якусь мить я бачу її сухі вимогливі очі» Цікаві твори Г. Тютюнника ще однією особливістю - в них майже немає відступів. Читач відразу занурюється в яскраві життєві картини, чує гострі діалоги, в яких чітко змальовуються характери героїв,