педагогіка 3 курс

**venja** Пн Июн 17, 2013 11:32 am

Питання до семестрового екзамену з педагогіки

1. Охарактеризуйте зміст освіти, його складові елементи.

2. Охарактеризуйте види та рівні освіти.

3. Визначте фактори, що впливають на формування змісту освіти. Обґрунтуйте систему наукових вимог до формування змісту освіти.

4. Поняття про Державний стандарт загальної середньої освіти як комплексний нормативний документ школи. Компетенція та ключові компетенції школярів.

5. Поняття про навчальні предмети, освітні галузі. Визначте місце навчального предмета в системі наук. Окресліть функції навчального предмета. Дайте характеристику навчальних предметів початкової школи.

6. Охарактеризуйте навчальні плани як основу організації навчально-виховного процесу в школі. Поняття навчального плану, його структура та функції.

7. Охарактеризуйте навчальні програми, способи побудови навчальних програм. Визначте педагогічні вимоги до навчальних програм.

8. Охарактеризуйте навчальні підручники. Обґрунтуйте загальні психолого-педагогічні вимоги до підручників для учнів початкових класів. Назвіть види шкільних підручників і посібників.

9. Загальне поняття про методи навчання в педагогіці. Охарактеризуйте методи, прийоми та засоби навчання. Визначте вимоги до методів навчання у сучасній школі.

10. Обґрунтуйте різні підходи щодо класифікації методів навчання.

11. Дайте характеристику словесних методів навчання: пояснення, розповідь, бесіда. Обґрунтуйте вимоги які ставлять до їх використання в навчальному процесі.

12. Дайте характеристику наочних методів навчання.

13. Охарактеризуйте практичні методи навчання. Обґрунтуйте вимоги щодо їх використання.

14. Охарактеризуйте методи навчання за характером пізнавальної активності учнів.

15. Розкрийте суть поняття організаційні форми навчання та їх розвиток. Теоретичне обґрунтування класно-урочної системи навчання Я.А.Коменським.

16. Охарактеризуйте урок як основну форма організації навчальної діяльності в сучасній школі. Ознаки уроку, його переваги і недоліки. Обґрунтуйте сучасні вимоги до уроку.

17. Розкрийте поняття структури уроку та його елементів. Поняття про типи уроків. Інтегровані і нестандартні уроки.

18. Розкрийте поняття «організаційні форми» навчання, охарактеризуйте шляхи розвитку організаційних форм навчання. Загальні форми навчання.

19. Охарактеризуйте основні форми теоретичного та практичного навчання: лекція, факультатив, конференція, гуртки, практикуми.

20. Охарактеризуйте форми комбінованого та змішаного навчання: семінар, консультація, екскурсія.

21. Охарактеризуйте домашню самостійну роботу учнів та її види.

22. Проаналізуйте підготовку вчителя до уроку.

23. Розкрийте поняття перевірки та оцінки знань, умінь, навичок учнів, її значення. Види перевірки.

24. Обґрунтуйте вимоги до перевірки знань. Критерії та рівні якості знань, умінь, навичок учнів.

25. Визначте основні функції перевірки та оцінки знань, умінь та навичок у школі. Форми, методи перевірки знань учнів.

26. Поняття про мету виховання. Сучасне звучання головної мети виховання згідно Концепції національного виховання.

27. Охарактеризуйте виховний процес, визначте його функції.

28. Діалектика, рушійні сили і найважливіші закономірності виховного процесу.

29. Дайте характеристику принципу народності у вихованні дітей. Ідея народності у роботах К.Д. Ушинського, Б.Грінченка. Сучасне трактування принципу народності.

30. Дайте характеристику принципам виховання: повага до особистості у поєднанні з справедливою вимогливістю, виховання особистості в колективі; опір на позитивне у вихованців.

31. Охарактеризуйте принципи виховання: послідовності, поступовості, систематичності виховних впливів, всебічний розвиток ініціатив та творчості самих вихованців.

32. Обґрунтуйте принципи цілеспрямованості виховання та зв'язок виховання з працею, з активною діяльністю.

33. Обґрунтуйте принципи виховання: відповідність виховання віковим особливостям учнів, індивідуальний, особистісний підхід до виховання.

34. Розкрийте суть поняття методи, прийоми та засоби виховання, форми організації виховної роботи. Класифікація методів виховання.

35. Класифікація форм організації виховної роботи. Особистісний підхід у вихованні, індивідуальні форми роботи, методика їх проведення.

36. Дайте характеристику методам формування свідомості вихованців: переконання (розповідь, бесіда, лекція, диспут). Обґрунтуйте поради В.О.Сухомлинського до організації колективної та індивідуальної бесіди.

37. Дайте характеристику методів формування свідомості: навіювання, позитивний приклад.

38. Дайте характеристику методів організації діяльності: вправи (гра, доручення, привчання), виховуючі ситуації, перспектива.

39. Дайте характеристику методів організації діяльності: вимога, суспільна думка дитячого колективу, переключення.

40. Розкрийте суть методів стимулювання позитивної поведінки.

41. Визначте основні завдання розумового виховання. Вітчизняні та зарубіжні класики педагогіки та психології про завдання розумового виховання.

42. Визначте основні шляхи, засоби, методи розумового виховання.

43. Охарактеризуйте пізнавальний інтерес та способи його формування.

44. Поняття про світогляд, його структурні елементи.

45. Поняття про мораль. Морально-етичні норми, що історично склались у народу України. Використання принципів народної моралі у діяльності видатних просвітителів Г.С.Сковороди, К.Д.Ушинського, Ю.А.Федьковича, І.Я.Франка.

46. Зміст морального виховання.

47. Особливості використання національної символіки у моральному вихованні молодших школярів.

48. Єдність навчальної і позакласної роботи у моральному вихованні молодших школярів. Методика організації окремих форм морального виховання у позакласній роботі.

49. К.Д.Ушинський, А.С.Макаренко, В.О.Сухомлинський про шляхи дисциплінованості.

50. Розкрийте суть трудового виховання. Обґрунтуйте завдання трудового виховання.

51. Охарактеризуйте трудове виховання як основу народної педагогіки.

52. Визначте основні шляхи трудового виховання. Економічне виховання, його зв'язок з трудовим вихованням.

**venja** Пн Июн 17, 2013 11:37 am

1. Поняття про зміст освіти, його складові частини.

Під змістом освіти слід розуміти систему наукових знань, практичних умінь і навичок, а також світоглядних, морально-етичних ідей, якими необхідно оволодіти учням в процесі навчання.

Концепція середньої загальноосвітньої школи:

"Під змістом освіти розуміють узагальнену систему знань про природу, сучасне виробництво, суспільство, культуру, мистецтво, про людину, систему узагальнених інтелектуальних та практичних умінь, навичок творчого розв'язання практичних і теоретичних проблем, систему етичних норм, якими мають оволодіти учні."

У процесі засвоєння змісту освіти здійснюється всебічний розвиток розумових і фізичних здібностей учнів, формується світогляд, виробляється активна життєва позиція, здійснюється підготовка до життя, до праці. На різних етапах розвитку суспільства зміст освіти зазнає якісних змін під впливом різних факторів.

Зміст освіти залежить від:

· соціально-економічних відносин;

· рівня розвитку виробництва, науки, техніки і культури;

· розвитку в країні освіти;

· педагогічної теорії.

Провідну роль у визначенні освіти для підростаючого покоління відіграють мета і завдання виховання, які ставить суспільство перед школою. На даному етапі зміст освіти спрямований на досягнення основної мети виховання - формування гармонійно розвиненої, суспільне активної особистості - громадянина України.

ЗНАННЯ - цілісна система наукових понять про закони розвитку природи, суспільства, людського мислення, що накопичені людством у процесі суспільно-історичної практики.

Це результат пізнавальної діяльності людини. Вони перевіряються суспільно-історичною практикою і знаходять своє відображення у свідомості людини у вигляді уявлень, понять, фактів, термінів, суджень, теорії.

Найважливіша вимога до знань, які виявляються, - науковість і водночас доступність для дітей даного віку.

УМІННЯ - здатність людини виконувати якісь дії на основі раніше здобутих знань.

За участю мислення в процесі пізнання об'єктів вони поділяються на дві великі групи: розумові, практичні. За характером діяльності людини - найрізноманітніші. У школярів поступово формується велика кількість загальнонавчальних, мовленнєвих, ігрових, трудових, мистецьких, спортивних, побутових та інших умінь. Уміння включають різні дії. Окремі дії, багаторазово повторюючись, автоматизуються і стають НАВИЧКАМИ.

ДОСВІД - характеризує певну систему ЗНАНЬ, УМІНЬ, НАВИЧОК, погляди і переконання, ставлення до навколишнього світу, володіння способами діяльності та поведінки, якості особистості, здобуті у процесі життєдіяльності. Може бути:

· Досвід пізнавальної діяльності, зафіксований у формі знань. Включає в себе систему знань про природу, людину, суспільство, мислення, виробництво та засоби діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів наукової картини світу.

· Досвід виконання відомих способів діяльності - у формі умінь діяти за зразком. Включає загально навчальні та практичні вміння.

· Досвід творчої діяльності - у формі умінь приймати нестандартні рішення в нових ситуаціях. Важливими рисами є: самостійне перенесення знань і умінь у нову ситуацію, самостійне комбінування способів діяльності, знаходження різних способів вирішення проблем та альтернативних рішень.

· Досвід емоційного ставлення до навколишньої дійсності у формі ціннісних орієнтацій. Єдиним способом та умовою сприйняття є переживання, завдяки виникає зацікавленість предметом, явищем, з'являється потреба у діяльності.

Сучасна початкова школа, крім цих завдань, має розв'язувати, як обов'язкові й інші, не менш важливі - РОЗВИТКУ і ВИХОВАННЯ школярів.

Таким чином, зміст освіти багатокомпонентний.

Він включає в себе:

засвоєння знань про природу, суспільство, мислення та способи діяльності, які допомагають людині зайняти певне положення в суспільстві серед інших людей, досягнути конкретних результатів в професійній діяльності, в спілкуванні з іншими;

· оволодіння системою інтелектуальних та практичних умінь, навичок, які дозволяють людині вирішувати будь-які проблеми, виникають в його житті і професійній діяльності;

· накопичення досвіду емоційно-цінніших ставлень до інших людей та до навколишнього світу, що дає можливість людині самовдосконалюватись, розвивати свою психіку, внутрішній світ, підтримувати відносини з оточуючим її соціальним середовищем;

· накопичення досвіду репродуктивної творчої діяльності необхідного для розв'язання різноманітних проблем життя і діяльності.

2. Види та рівні освіти.

ЗАГАЛЬНА ОСВІТА - сукупність систематизованих наукових знань про основні закономірності розвитку природи, суспільства й людського мислення, систему умінь і навичок, поглядів, переконань, які сприяють загальному розвитку учня, служать основою для його професійної підготовки (початкова, неповна середня, повна загальна середня освіта).

У процесі загальної освіти учні оволодівають основами наукових знань та елементами загальної культури, які повинна мати сучасна освічена людина, незалежно від її спеціальності. На основі оволодіння системою наукових знань перед учнями розкривається наукова картина світу, у них формується науковий світогляд, здійснюється підготовка до свідомої високопродуктивної праці.

ПОЛІТЕХНІЧНА ОСВІТА - дає знання основ виробництва і навички оволодіння найпростішими знаряддями виробництва.

У сучасних умовах суть політехнічної освіти полягає в ознайомленні учнів з науковими основами сучасного виробництва та перспективами його розвитку, основними принципами роботи сучасних машин і механізмів, найважливішими технологічними процесами, озброєння загальнотехнічними навичками та уміннями, необхідними для участі у продуктивній праці. Технічна освіта покликана забезпечити тісний зв'язок з життям, із суспільнокорисною працею.

На основі загальної та політехнічної освіти здійснюється

ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА - знання і навички, необхідні для виконання робіт, передбачених даною професією, причому в такій мірі, яка необхідна для забезпечення належної продуктивності праці. Внаслідок професійного навчання набувають певної спеціальності та кваліфікації.

Між загальною, професійною, політехнічною освітою існує тісний взаємозв'язок.

В Законі України "Про освіту" записано "Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами".

3. Визначте фактори, що впливають на формування змісту освіти. Обґрунтуйте систему наукових вимог до формування змісту освіти.

В змісті освіти відображається стратегічна мета виховання.

В Законі України “Про освіту” записано “Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами”.

Система наукових вимог до формування змісту шкільної освіти.

1. Провідна роль у визначенні змісту освіти для підростаючого покоління належить меті й завданням виховання, які ставить суспільство перед школою. Мету загальної середньої освіти в нашій країні визначено законом України «Про освіту». В ст. 35 стверджується: «Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення».

Це означає, що зміст освітньої роботи школи повинен забезпечувати інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

2. Гуманістична спрямованість змісту загальної середньої освіти спричиняє його відповідність сучасним потребам та можливостям особи; пріоритет загальнолюдських цінностей, здоров'я людини, її вільний розвиток.

3.

Науковість змісту освіти передбачає занесення до змісту освіти лише тих фактів і теоретичних положень, які є сталими в науці; матеріалу, що відповідає сучасному стану науки, її новітнім досягненням; чіткість висновків з питань розвитку природи і суспільства. Це означає, що в кожній темі, що вивчається, повинні бути виділені відповідні світоглядні, моральні, естетичні, екологічні ідеї.

4. Полікультурність полягає у поєднанні гуманітарної, природничо-математичної освіти і трудової підготовки, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, забезпечений органічного зв'язку з національною історією, культурою, традиціями.

5. Світський характер освіти. Закон України "Про освіту" підкреслює світський характер освіти в школі. Загальноосвітня школа формує в учнів науковий світогляд. Зміст освіти передбачає можливість розкриття перед учнем реальності об'єктивного світу, його суперечливості, пізнаваності. Досягнувши повноліття і ставши дорослим, вихованець сам може зробити власний світоглядний вибір.

6. Інтегративність, що означає орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу.

7. Єдність змістової і процесуальної сторін навчання при формуванні і структуруванні змісту навчального матеріалу, що передбачає наявність у всіх навчальних предметах пізнавальної і практичної перетворювальної діяльності. Навчання у цьому зв'язку є не тільки способом одержання знань і формування умінь та навичок, а й засобом озброєння учнів методами здобування нових знань, самостійного набування умінь та навичок.

8. Відповідність основних компонентів загальної освіти структурі базової культури особистості. Ці компоненти представлені, як вже зазначалось, у вигляді досвіду пізнавальної, практичної, творчої діяльності і досвіду ставлень особистості.

9. Послідовність полягає у плануванні змісту, який розвивається по висхідній лінії, де кожне нове знання спирається на попереднє і випливає з нього.

10. Відповідність віковим можливостям і рівню підготовки учнів, яким та чи інша система знань, умінь пропонується для засвоєння. Часто якість навчання знижується, якщо школярам доводиться засвоювати перевантажений за обсягом чи дуже ускладнений теоретично матеріал. І навпаки, якщо матеріал занадто легкий, то знання і пізнавальні сили ростуть повільно, непропорційно до їх можливостей.

11. Доступність визначається структурою навчальних планів і програм, способом викладу наукових знань у навчальних книгах, а також порядком уведення й оптимальною кількістю наукових понять і термінів, які необхідно засвоїти.

12. Підтримка світового стандарту в змісті освіти допомагає школі інтегрувати в світовий освітянський простір.

4. Державний стандарт загальної середньої освіти як комплексний нормативний документ школи. Компетенція та ключові компетенції школярів.

Державний стандарт загальної середньої освіти — звід норм і положень, що визначають державні вимоги до освіченості учнів і випускників шкіл на рівні початкової, базової та повної загальної середньої освіти, а також гарантії держави щодо її здобуття.

Державний стандарт загальної середньої освіти, згідно з Законом України «Про загальну середню освіту» , містить:

1. Базовий навчальний план середньої школи. Він дає цілісне уявлення про змістове наповнення і співвідношення основних галузей знань за роками навчання в середній школі, мінімальну тривалість вивчення конкретної освітньої галузі знань або навчального предмета, тижневе навантаження учнів на різних ступенях навчання та його структуру (державний компонент як інваріантна частина базового плану і регіональний та шкільний компоненти як варіативна його частина; додаткові години на освітні галузі, індивідуальні та групові заняття; курси за вибором і факультативні заняття тощо).

2. Освітні стандарти галузей знання (навчальних предметів). Це змістова конкретизація цілей загальноосвітньої підготовки учня середньої школи в навчальних програмах з предметів, що входять до інваріантної частини базового навчального плану, а також система вимог, що визначає обов'язковий для кожного учня рівень засвоєння змісту освітньої галузі чи предмета.

Державні вимоги до рівня засвоєння змісту середньої освіти за ступенями навчання (початкова, основна і старша школа). Вони засвідчують досягнення учнем мети загальноосвітньої підготовки на певному віковому етапі свого розвитку і містять критерії у вигляді типових завдань і форм оцінювання рівня освіченості конкретної особи відповідно до державного стандарту.

Державний стандарт загальної середньої освіти розробляють Міністерство освіти та науки України разом з Національною академією наук України та Академією педагогічних наук України. Затверджує стандарт Кабінет Міністрів України. Переглядають його не менше як один раз на 10 років. Державний стандарт загальної середньої освіти зобов'язує загальноосвітній навчальний заклад: —виконувати інваріативну (варіативну) складову змісту загальної середньої освіти;

—визначати предметну спрямованість варіативної складової змісту загальної середньої освіти, її змістове наповнення і форму реалізації на кожному ступені здобуття освіти за погодженням з відповідними органами управління освітою;

—вибирати і використовувати освітні програми, навчальні курси, посібники до варіативної складової змісту загальної середньої освіти у порядку, визначеному Міністерством освіти і науки України.

Якість вищої освіти регулюється державним стандартом освіти, який складають різноманітні компоненти:

1.Державний компонент визначає напрями спеціальності, освіти і професійної підготовки фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями відповідно до класифікатора галузей освіти, напрямів підготовки і спеціальностей.

2.Галузевий компонент. Формується він з урахуванням державного компонента, включає освітньо-кваліфікаційну характеристику (встановлює професійне призначення й умови використання випускників, відображає мету, узагальнює зміст освіти і професійної підготовки у формі переліку умінь, визначає місце і роль фахівця у соціальній структурі суспільства, вимоги до нього, встановлює вимоги до загальноосвітнього рівня і галузеві кваліфікаційні вимоги до випускника вузу) й освітньо-професійну програму (визначає нормативну частину змісту освіти, встановлює вимоги до змісту, обсягу, рівня освіти і професійної підготовки фахівця відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня конкретної спеціальності. Освітньо-професійна програма включає цикли гуманітарної, соціально-економічної, природничої та професійно-орієнтованої практичної підготовки.

3. Компонент навчального закладу. Запроваджується з метою забезпечення відповідності рівня освіти і професійної підготовки фахівця вимогам суспільного поділу праці й мобільності системи підготовки фахівців для задоволення вимог ринку праці. Включає варіативну частину освітньо-кваліфікаційної характеристики випускника навчального закладу, яка доповнює й конкретизує кваліфікаційні вимоги до змісту освіти і професійної підготовки випускників.

Компетенція ( від лат. коло питань, з якими людина добре обізнана, володіє знаннями і досвідом) - це інтегрований результат опанування змістом загальної середньої освіти, який виражається в готовності учня використовувати засвоєні знання, уміння, навички, а також способи діяльності у конкретних життєвих ситуаціях для розв'язання практичних і теоретичних задач.

Українські вчені визначили сім ключових компетентностей школярів:

1. Уміння вчитись програмує індивідуальний досвід самостійного учіння. Дитина, яка вміє самостійно вчитися, в майбутньому зможе самостійно та творчо працювати, жити.

Компетентність передбачає, що учень:

- сам визначає мету навчально-пізнавальної діяльності або приймає учителеву;

- планує, програмує свою діяльність;

- організовує свою працю для досягнення мети;

- відбирає або знаходить потрібні знання, способи для розв'язання задачі;

- усвідомлює свою діяльність і практично її вдосконалює; має уміння і навички самооцінки.

2. Загальнокультурна стосується розвитку культури особистості та суспільства в усіх її аспектах. Вона, насамперед, передбачає вміння:

- аналізувати й оцінювати найважливіші досягнення національної та світової науки й культури, орієнтуватися в духовному та культурному контекстах сучасного українського суспільства;

- застосовувати засоби та технології інтеркультурної взаємодії;

- користуватися рідною та іноземними мовами, застосовувати навички мовлення і норми відповідної мовної культури; використовувати рідну й іноземні мови в активній взаємодії;

- спрямовувати самовиховання на єдність на єдність індивідуальних, національних і загальнолюдських цінностей;

- реалізовувати моделі толерантної поведінки в умовах культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей між народами і країнами.

3. Громадянська передбачає такі здібності:

- орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в Україні;

- застосовувати технології захисту власних інтересів, прав і свобод громадян, виконання громадянських обов'язків у межах місцевої громада, держави;

- взаємодіяти з органами державної влади на користь собі й громадянському суспільству;

- використовувати способи діяльності й моделі поведінки, що відповідають чинному законодавству України, задовольняють власні інтереси особи та захищають права людини й громадянина;

- приймати індивідуальні та колективні рішення, враховуючи інтереси й потреби громадян, суспільства і держави.

4. Підприємницька передбачає реалізацію здібностей:

- співвідносити власні економічні інтереси й потреби з наявними матеріальними, трудовими, природними й екологічними ресурсами, інтересами і потребами інших людей та суспільства;

- організувати власну трудову та підприємницьку діяльність і працю колективу, орієнтуватися в нормах і етиці трудових відносин;

- аналізувати й оцінювати власні професійні можливості, здібності та співвідносити їх з потребами ринку праці;

- презентувати та поширювати інформацію про результати - продукти власної економічної діяльності та діяльності колективу.

5. Соціальна передбачає такі здібності:

- аналізувати механізми функціонування соціальних інститутів суспільства, визначати в них власне місце; проектувати стратегію свого життя з урахуванням інтересів і потреб інших людей;

- продуктивно працювати в різних напрямках в групі та команді, виконувати різні ролі й функції в колективі;

- конструктивно розв'язувати конфлікти, досягати консенсусу, брати на себе відповідальність за прийняті рішення та їх виконання;

- спільно визначати цілі діяльності, планувати, розробляти й реалізувати соціальні проекти й стратегії дій;

- визначати мету спілкування, вміти емоційно налаштовуватися на спілкування з іншим; застосовувати стратегії спілкування залежно від ситуації.

6. Компетентності з інформаційних і комунікативних технологій (ІКТ) передбачають:

- застосовувати інформаційно-комунікативні технології в навчанні та повсякденному житті;

- раціонально використовувати комп'ютер й комп'ютерні засоби для розв'язання задач, пов'язаних з опрацюванням інформації, її пошуком, систематизацією, зберіганням, подоланням та передаванням;

- будувати інформаційні моделі й досліджувати їх за допомогою засобів ІКТ;

- оцінювати процес й досягнуті результати технологічної діяльності.

7. Здоров'язберігаюча збереження власного фізичного, соціального, психічного та духовного здоров'я і здоров'я свого оточення.

Вона включає:

- життєві навички, що сприяють фізичному здоров'ю (раціональне харчування, рухова активність, санітарно-гігієнічний режим праці та відпочинку);

- навички, що сприяють соціальному здоров'ю (ефективне спілкування, співчуття, розв'язання конфліктів, поведінка в умовах тиску, погроз, дискримінації, спільна діяльність та співробітництво);

навички, що сприяють духовному та психічному здоров'ю (самоусвідомлення та самооцінка, аналіз проблем та прийняття рішень, визначення життєвих цілей та програм, самоконтроль, мотивація успіху та тренування волі).

В умовах державного суверенітету нашої держави і створення національної системи освіти. Міністерство освіти України, опрацьовуючи нові навчальні плани, з 1994/95 навчального року запропонувала основні, базові варіанти для масових шкіл, гімназій та ліцеїв. Навчальні плани мають створювати передумови для здобуття всіма учнями повноцінної освіти з урахуванням державних умов, особливостей регіону і школи. Цьому сприяє виділення в плані двох компонентів:

1) державного;

2) шкільного.

Державний компонент - має забезпечити соціальне необхідний для кожного школяра рівень і обсяг ЗУН, потрібних для всебічного розвитку.

Він включає:

Мовно-літературну освіту.

Математику (з основами інформатики).

Суспільні.

Природничі.

Естетичні.

Оздоровчо-трудові дисципліни.

Час між предметами "Музика" і "Образотворче мистецтво" кожна школа розподіляє самостійно. Замість "Образотворчого мистецтва" і "Праці" може бути інтегральний курс "Художня праця", замість "Музики" і "Фізичного виховання" - "Музика і рух".

Шкільний компонент складається з вибірково-обов'язкових предметів, курсів за вибором учнів і факультативів, додаткових занять і консультацій.

Його мета - сприяти диференціації навчання, врахуванню регіональних мов та індивідуальних особливостей школярів. Ці предмети визначаються шкільною радою з урахуваннями інтересів та потреб учнів, а також кадрового та навчально-методичного забезпечення.

На основі базових та інших варіантів навчальних планів, розроблених Міністерством освіти України, кожна школа складає і затверджує на своїй раді робочий навчальний план на навчальний рік.

Творчо працюючі колективи можуть розробляти індивідуальні та експериментальні варіанти навчальних планів, затверджують їх у Міністерстві освіти — альтернативний навчальний план.

Самостійний вибір школами навчальних планів і програм - крок до реальної демократизації освіти.

Ці документи школа затверджує на педагогічній раді, однак будь-який вибір має створювати передумови для повноцінного засвоєння учнями тих предметів, які відображають базовий рівень.

У 2004/2005 навчальному році робочі навчальні плани початкової школи розробляються на основі нових Типових навчальних планів для початкової школи з навчанням українською та мовами національних меншин (наказ Міністерства освіти і науки України від 11.03.04 №162). Обов'язковою вимогою є використання всіх годин Типового навчального плану.

Ними передбачено варіанти планів для шкіл з українською мовою навчання, з українською мовою навчання з вивченням мов національних меншин та з навчанням мовами національних меншин.

7. Навчальні програми, способи побудови навчальних програм. Педагогічні вимоги до навчальних програм.

До кожного навчального предмета розробляється навчальна програма, що визначає його зміст, порядок і послідовність вивчення по темах. Затверджується Міністерством освіти України.

Усі функції змісту освіти мають відображатися в програмі повно і конкретно.

Повнота - включення до програми з урахуванням специфіки предмета всіх необхідних (елементів змісту) знань, умінь, навичок, способів дії, досвіду творчої діяльності.

Конкретність - виявляється у відображенні змісту освіти в єдності з процесом навчання, тобто вона містить короткі вказівки на те, що, в якій послідовності і як має вивчатись.

У програмі виділяються базові поняття предмета, обґрунтовуються їх необхідність, достатність, послідовність відповідно вікових особливостей учнів. Тому у їх складанні беруть участь і педагоги, і психологи, і методисти, і вчені.

Навчальні програми мають таку структуру:

1 .Пояснювальна записка, в якій розкривається значення предмета для розвитку школяра.

2.Даються опис змісту діяльності з даного предмета за розділами чи темами і рекомендації для вивчення складних тем.

3.Визначається відповідність теоретичних, практичних, лабораторних занять.

4.Рекомендується обов'язкова і додаткова література. 5.Вказується кількість годин на весь курс і приблизний розподіл цих годин по темах.

Програми будуються двома способами: лінійним і концентричним.

Лінійний спосіб передбачає вивчення предмета з поступовим ускладненням завдань на базі раніше вивченого. Він більш ефективний у використанні часу, але, якщо учень не засвоїв матеріал, то це викликає великі труднощі при вивченні наступних тем.

[justify]Концентричний - передбачає засвоєння і повторення матеріалу на вищому теоретичному рівні, коли деякі теми, розділи, або весь

**venja** Пн Июн 17, 2013 11:39 am

8. Навчальні підручники. Загальні психолого-педагогічні вимоги до підручників для учнів початкових класів. Види шкільних підручників і посібників.

Підручник - це основне джерело знань з певного предмета. Під підручником розуміють книгу, в який з певних методологічних позицій викладаються основи наукових знань з певного предмету відповідно до програми і вимог методики і дидактики.

Для кожного типу навчального закладу з кожного предмета створюються свої підручники. В них враховується тип школи, специфіка предмета, особливості учнів.

Функції підручника.

Освітня - засвоєння учнями певного обсягу систематизованих знань стосовно до сучасного рівня розвитку конкретної науки, формування умінь і навичок.

Розвиваюча—підручник сприяє розвитку учнів. Вчить співставляти, порівнювати, аналізувати, виділяти головне.

Виховна—здатність впливати на формування світогляду, його моральні, естетичні почуття, ставлення до праці, навчання.

Управлінська—програмується певний тип навчання, методи, форми, засоби набуття знань, обробки інформації.

Вимоги до підручника

Педагогічні:

- науковість матеріалу;

- доступний і стислий виклад матеріалу;

- систематичний виклад;

- відповідність змісту рівню розвитку пізнавальних здібностей;

- зв'язок з життям суспільства;

- стимулювати розвиток пізнавального інтересу, творчого мислення, формувати вміння орієнтуватися в предметі, шукати і знаходити необхідну інформацію. Цьому сприяє правильний добір фактів, пояснень, прикладів, різних завдань.

Методичні:

- відповідати віковим особливостям учнів як за змістом матеріалу, так і за формою та мовою його викладу, за прийомами емоційного впливу;

- мати достатню кількість ілюстрацій, які б полегшували сприймання, розуміння і запам'ятовування навчального матеріалу;

- мати завдання, які б сприяли самостійності учнів.

Поліграфічні:

- стилістично бездоганна лаконічна мова;

- зовнішнє оформлення;

- виділення положень, теорій, означень, законів, правил, висновків;

- чіткій шрифт, якість малюнків.

Види підручників і навальних посібників.

Розрізняють: - інформаційні;

- проблемні;

- програмовані;

- комплексні.

1.Найбільш розповсюджені є підручники першого типу, в них навчальна інформація подається в готовому вигляді за допомогою слова та ілюстрацій.

Пізнавальна діяльність учня, що працює за таким підручником, має в основному репродуктивний характер. Учень сприймає текст підручника, усвідомлює, запам'ятовує і, в разі потреби, відтворює його. Формування умінь та навичок відбувається на основі готових зразків, вказівок.

Позитивне в використанні підручників у школі-можливість передати значний обсяг інформації.

Недолік - не створює достатніх можливостей для самостійного здобування знань, формування творчого мислення.

2."Мислення починається з проблеми" - така центральна ідея проблемного навчання, яка лягла в основу створення підручника, що містить в собі елементи проблемності.

- Формується проблема.

- Обґрунтовується гіпотеза розв'язання даної проблеми.

- Розкривається логіка розв'язання і перевірки даної проблеми.

3.Програмовані підручники.

Навчальний матеріал подається окремими порціями, засвоєння кожного "кроку" інформації перевіряється контрольними запитаннями.

Поряд з підручниками користуються навчальними посібниками, які мають такі самі функції, як і підручник. Якщо підручник включає матеріал, лише передбачений програмою, то навчальний посібник може включати і цей матеріал, а також окремі додаткові питання.

9. Загальне поняття про методи навчання в педагогіці. Методи, прийоми та засоби навчання. Вимоги до методів навчання у сучасній школі.

Метод (від гр. methods) - шлях до чогось, спосіб пізнавальної та практичної діяльності людей. Кожному виду діяльності властиві свої методи. Все залежить від мети, предмета і характеру діяльності.

Процес навчання реалізується взаємодією учителя (викладання) і учня (учіння). Учитель сприяє активізації навчального процесу; учень сприймає, осмислює, запам'ятовує цей матеріал. Метод при цьому виступає як упорядкована взаємодія.

Методи навчання - це способи взаємозв'язаної діяльності учителя й учнів, спрямовані на засвоєння навчального матеріалу.

Метод навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Він є сполучною ланкою між визначеною ціллю і кінцевим результатом.

Прийоми - це окремі операції, розумові або практичні дії вчителя або учня, які доповнюють методи навчання і допомагають глибше і краще засвоїти програмовий зміст. Поняття методу і прийому розрізняються за цільовим призначенням.

Засоби навчання - це допоміжні матеріальні (технічні засоби навчання, лабораторне обладнання, підручники та ін.) та духовні цінності, які сприяють підвищенню ефективності процесу навчання.

Використання різних засобів у процесі навчання зміцнює сам метод діяльності.

Вимоги до методів навчання.

• Спрямованість методу навчання на виконання завдань виховання школярів.

• Науковість методу забезпечує правильність розуміння закономірностей навколишнього світу, веде до глибокого наукового пізнання світу і його сторін.

• Доступність методу, його відповідність психолого-педагогічним особливостям розвитку учнів.

• Результативнім методу, направленість на міцне володіння знаннями. Вимоги до вчителя: систематично вивчати передовий педагогічний досвід, запозичувати, впроваджувати активні методи навчання.

Як і в будь-якому педагогічному явищі, в методі навчальної роботи необхідно розрізняти зовнішню і внутрішню сторони. Під зовнішньою стороною слід розуміти і спільну діяльність вчителя і учнів, яку можна безпосередньо спостерігати і яка може виступити в основному у трьох дидактичних формах:

• Вчитель викладає навчальний матеріал, а учні слухають і сприймають його розповідь.

• Вчитель задає питання, на які відповідають учні. Можуть і самі учні задавати питання.

• Вчитель пропонує учням різні завдання, а учні виконують їх без допомоги вчителів.

Внутрішня сторона методу розкриває головне - яку пізнавальну діяльність здійснюють учні. В ході навчання учні оволодівають знаннями в основному трьома способами:

• Догматичний (Сократівський) - знання в готовому вигляді (слово, книга).

• Евристичний - самостійний шлях пошуку під керівництвом учителя.

• Дослідницький - самостійно учні знаходять, добувають знання шляхом спостереження, дослідів, вимірів.

Дуже важливою стороною методу є той шлях, по якому рухається думка учня в ході навчальної роботи, тобто – її логічний шлях. Учні можуть йти шляхами: аналітичним, синтетичним, індуктивним, дедуктивним.

10. Різні підходи до класифікації методів навчання.

Існує велика різноманітність методів навчання. Багато їх між собою мають подібні риси, тому вони об'єднуються в групи. Кожна з них розглядає відповідні сторони процесу навчання, тому вони не суперечать один одному, а, навпаки, дозволяють побачити процес навчання з різних сторін.

Методи класифікують:

· За джерелом одержання знань (словесні, наочні, практичні).

· За діяльністю вчителя (розповідь, пояснення).

· За діяльністю учнів (вправи, самостійні роботи).

· За характером пізнавальної діяльності, учнів (пояснювально-ілюстративні, репродуктивні, проблемний виклад матеріалу).

· За головним суб'єктом діяльності - діяльність вчителя і учня.

· За логікою викладання - індуктивні і дедуктивні.

11. Характеристика словесних методів навчання: пояснення, розповідь, бесіда. Вимоги які ставлять до їх використання в навчальному процесі.

Пояснення становить стрункий і логічно послідовний виклад матеріалу, що поєднується із спостереженнями учнів за дією приладів, дослідами, необхідними записами. Уміти пояснювати - найважливіша функція вчителя, адже від цього значною мірою залежить розуміння, а отже, і якість засвоєння учнями складних понять, способів дій.

Особливо доцільно використовувати метод пояснення (зв'язного викладу) при вивчені складного матеріалу. Цей метод використовується і при вивченні матеріалу, засвоєння якого не викликає труднощів (крапка в кінці речення, велика буква у власних назвах).

Вимоги до пояснення:

• Мова вчителя - ясна, точна, доказова, логічна. В ній багато суджень, умовисновків, доказів.

• Готуючись до пояснення, необхідно підібрати яскраві, характерні, переконуючі приклади, відповідну наочність.

• В кінці пояснення - формулювання висновку.

• Обов'язковий елемент — перевірка якості засвоєння матеріалу.

• Не повинно бути тривалим. В початкових класах - 3-5хв.

Розповідь - це послідовне розкриття змісту матеріалу, живий, образний, динамічний, емоційний виклад інформації, навчального матеріалу про різні предмети, явища, події, що містить переважно фактичний матеріал. Розповідь - це словесний опис подій, явищ природи, змін в суспільстві, в житті однієї людини або групи людей.

Види розповіді:

• Розповідь-опис - передбачає чітку, виразну характеристику предметів, явищ, .подій їхніх ознак, властивостей. Використовують на уроках природознавства, ознайомлення з навколишнім, трудового навчання. Учитель розповідає про зовнішній вигляд тварин, рослин описує природні зони, водойми, гори тощо.

• Художня розповідь – багата на образні засоби мовлення (порівняння, епітети), звернена до уяви та емоцій дітей. Художню розповідь можна використовувати на уроках читання (розповідь про письмо, обставини написаних творів, особисті враження, спогади), малювання (ознайомлення з життям художника, розповіді про картини), ознайомлення з навколишнім.

• Науково-популярна ґрунтується на аналізі фактичного матеріалу. Цей метод навчає школярів стежити за ходом думки вчителя, вибрати й запам'ятовувати найістотніше.

• Розповідь - доповнення розширює, поглиблює відомості, що їх учні дістали з підручниками чи іншого джерела, сприяє виникненню бажання більше знати, розвитку почуттів.

Вимоги до розповіді:

• визначення теми і змісту;

• виділення головного, навколо чого йде розповідь;

• правильне, образне і виразне, емоційне і яскраве мовлення вчителя;

• мати чітку структуру: початок, розвиток подій, кульмінаційну, заключну частину;

• використання цікавих фактів, засобів навчання;

• володіння інтонацією, логічним наголосом, мімікою, жестами, позою.

Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах, в основному знаходить застосування у викладанні історії, літератури, географії, хоча її використовують учителі інших дисциплін. Вона триває до 15 хвилин у молодших класах і до 25 хвилин - у старших.

Бесіда - це метод навчання, під час якого вчитель, спираючись на знання та практичний досвід учнів, шляхом запитань підводить учнів до розуміння та засвоєння нового або уточнення, поглиблення, розширення відомого. Перевага бесіди у тому, що вона:

• вчить колективного пошуку істини;

• сприяє розвитку активності, самостійності учнів;

• допомагає формуванню переконань;

• дає змогу яскравіше виявитись індивідуальності учнів;

• розвиває критичність, самостійність, уміння переконувати.

Види бесіди: за характером діяльності учнів :

• Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу. Відповідаючи на запитання вчителя, учні повторюють пройдений матеріал, закріплюють його, водночас демонструючи рівень засвоєння.

• Суть евристичної (сократівської) бесіди полягає .в тому, що вчитель уміло сформульованими запитаннями скеровує учнів на формування нових понять, висновків, правил, використовуючи набуті знання, спостереження.

• Катехізисна бесіда спрямована на відтворення відповідей, які потребують тренування пам'яті. Сприяє розвиткові мислення й тренує пам'ять.

За місцем у навчальному процесі можна виділити такі види бесід:

• Вступна (підготовча) бесіда проводиться звичайно як підготовка учнів до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу, її головна мета - актуалізувати знання дітей.

• Повідомлювальна (пояснювальна) бесіда - організація засвоєння нового навчального матеріалу через діалог учителя та учнів.

• Підсумкова (бесіда — повторення), як правило, завершує вивчення нового матеріалу або є розгорнутим підсумком уроку, її мета - узагальнення та закріплення навчального матеріалу.

• Контрольно-перевірна бесіда — для перевірки засвоєння знань.

За формою проведення бесіди можуть бути: фронтальними, індивідуальними.

Вимоги до бесіди:

• правильна постановка питань (логічна послідовність, чіткість, змістовність, просте, коротке формулювання);

• дотримання вимог до учнівських відповідей (повні, грамотні);

• прийоми, які підтримують їхню увагу;

• запитання ставити до всього класу, щоб учні готувались до відповідей;

• запитання сформульовані так, щоб будили думку учнів;

• не слід ставити подвійних запитань, запитань - підказок;

• відповідати так, що весь клас чув;

• бесідою охоплювати найбільше число учнів;

• урізноманітнювати прийоми проведення бесіди, використовувати наочність;

• вчитель викликає бажаючих, але враховує і свій план бесіди.

12. Характеристика наочних методів навчання.

Спостереження як метод навчання забезпечує безпосереднє живе "споглядання", сприйняття явищ дійсності (спостереження за явищами природи, праці людини). Спостереження можна проводити безпосередньо або за допомогою спеціальних приладів (мікроскопа, телескопа, термометра та ін.)

Спостереження можна розділити на два види:

1. Спостереження натуральних об'єктів у реальних умовах.

2. Спостереження в класних умовах.

Спостереження в природних умовах проводиться в лісі, в полі, на лузі, спостереження за звірами, птахами; за роботою станків, комбайнів, машин; за працею людей на. виробництві.

Екскурсія найбільш відповідає цьому виду спостережень.

Спостереження в класних умовах пов'язані "найбільше з використанням наочних посібників: моделей, чучел, картин, схем, малюнків та іншого.

Методика організації спостереження потребує послідовного використання його елементів:

• інструктаж учителя про мету, завдання і методику спостереження (повторення або вивчення навчального

• матеріалу, необхідного для свідомого виконання завдань спостереження);

• здійснення і фіксація результатів спостереження. Важливо включати у сприйняття одночасно різні органи

• чуття;

• аналіз результатів спостереження, використовуючи прийоми порівняння, зіставлення, що полегшують

• осмислювання, підвищують міцність запам'ятовування матеріалу;

• узагальнення і формулювання висновків, оформлення результатів спостереження (вивчення вчителем

• поданих учнями матеріалів, їх аналіз і оцінка виконаної роботи).

Ілюстрування - показ учителем ілюстративних посібників, плакатів, карт, рисунків на дошці, картин та ін.

У навчальному процесі нерідко ілюструють предмети в натурі (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.), зображення об'єктів, що вивчаються (фотографії, картини, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вивчення (географічні, історичні карти, графіки, схеми, діаграми тощо).

Під час показу ілюстрацій учні не тільки сприймають матеріал, а і проводять певну роботу з ним: вказують, що зображено, пояснюють зміст ілюстрацій, порівнюють їх.

Демонстрування - використання приладів, дослідів, технічних установок та ін. При демонстрації матеріал показується в динаміці (проведення експерименту з фізики, хімії, креслення на дошці схем, таблиць, показ фільмів чи кінофрагментів).

До ілюстрації та демонстрації ставляться вимоги:

• забезпечити всебічний огляд об'єкта;

• не допускають попереднього огляду експозиції;

• показують предмет тільки в момент пояснення, а після пояснення— забирають;

• детально продумати пояснення, залучати учнів до пошуку потрібної інформації;

• звертати увагу учнів на ті якості і сторони об'єкта, які пов'язані з вивченням матеріалу;

• робити обов'язково висновки, фіксувати результати спостережень;

• демонструючи діючі моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід подбати про дотримання правил техніки безпеки.

13. Практичні методи навчання. Вимоги щодо їх використання.

Вправи - багаторазове повторення певний дій, операцій з метою їх засвоєння, формування умінь та навичок. Види вправ:

• підготовчі - готують учнів до сприйняття нових знань і способів їх застосування на практиці;

• вступні - сприяють засвоєнню нового матеріалу;

• пробні - перші завдання на застосування щойно засвоєних знань; тренувальні — для формування умінь, набуття навичок;

• творчі - найчастіше наближені до реальних життєвих умов;

• контрольні— переважно навчальні (письмові, графічні, практичні вправи).

Лабораторна робота - це вивчення в шкільних умовах явищ природи за допомогою спеціального обладнання.

Лабораторні заняття являють собою один із видів дослідницької самостійної роботи учнів, що проводиться за завданням вчителя, в спеціально пристосованому для проведення дослідів приміщенні, або спеціальних умовах, їх тематика і кількість визначається навчальними програми. Лабораторні роботи займають різне місце у навчальному процесі - після пояснення вчителем нового матеріалу, перед процесом його вивчення або під час нього.

Цінність лабораторних робіт:

• сприяють зв'язку теорії з практикою;

• озброюють учнів вмінням досліджувати у природних умовах; формують навички використання приладів;

• вчать обробляти результати вимірів і роботи правильні наукові висновки і пропозиції.

Практичні роботи— за характером діяльності учнів близькі до лабораторних. Суть їх - безпосередньому використанні знань учнів у суспільно-корисній або навчальній праці. Найчастіше використовуються на уроках природознавства, трудового навчання, образотворчого мистецтва. Вони передбачені навчальними програмами, їх виконують після вивчення теми, розділу. Зміст і методика виконання практичної роботи залежить від специфіки навчального предмета.

Практичної роботи:

• мають навчальне пізнавальне значення;

• сприяють формуванню умінь та навичок;

• розвивають вміння спостерігати й пояснювати явища, що вивчаються.

Графічні роботи - роботи, в який зорове сприймання відображене з кресленням, схемами, замальовками, складанням таблиці, графіків, діаграм.

Дослідні роботи - пошукові завдання і проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів.

14. Методи навчання за характером пізнавальної активності учнів.

Репродуктивні — такі методи, коли оволодіння навчальним матеріалом ґрунтується переважно на відтворюючій функції пам'яті. Тому ці методи використовуються більше при закріпленні, повторенні, узагальненні, систематизації, конкретизації раніше вивченого матеріалу. Репродуктивні методи підвищують міцність знань, так як забезпечують систематичне відтворення навчального матеріалу.

Пояснювально-ілюстративний метод використовується для вивчення нового матеріалу (пояснення, розповідь, бесіда, опис).

Структура пояснювально-ілюстративних методів складається з двох основних частин: теоретичної і ілюстративної.

Перша частина - система теоретичних знань, виклад матеріалу. Друга частина являє собою систему фактів, опису, роз'яснень, як словесних так і з допомогою наочних посібників.

Без ілюстративної частини навчання іде на високому рівні труднощів, вимагає високої напруги розумових сил, доброї попередньої підготовки. Якщо переважає ілюстративна частина, то учні, запам'ятовуючи факти, можуть неглибоко засвоїти теорію, що знижує можливість розумового розвитку. Необхідно, щоб було правильне співвідношення обох частин.

Метод проблемного викладу матеріалу

Користуючись цим методом, вчитель повідомляє нові для учнів знання, розкриваючи систему готових рішень будь-якої проблеми. Показує історію пошуків розв'язання даної проблеми, розкриває історичну логіку наукового відкриття, зіставляє наукові гіпотези і різні точки зору, висловлює здогадки, будує мислено експеримент, доводячи правильність одних і обмеженість інших точок зору, підтверджує певні висновки реальним експериментом.

Частково-пошуковий метод

Цей метод вимагає від учнів прояву більш високого рівня, пізнавальної самостійності і активності. Це досягається тим, що на окремих етапах навчального процесу учні залучаються до пошукової діяльності. Суттєвим тут є той момент, що завдання евристичного характеру учні виконують не від початку до кінця, а лише частково на окремих етапах.

Дослідницький метод

Цей метод має своїм головним завданням підготовку учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні складності, пізнавальної самостійності і активності.

Установка вчителя: учень повинен самостійно розв'язати проблему вцілому, а не на окремих етапах пошуку.

Вчитель керує роботою учнів, ставить пізнавально-практичні завдання, організовує самостійну пошукову діяльність учнів.

Учень самостійно визначає проблему, висловлює передбачення, гіпотези, будує інтуїтивні здогадки, обмірковує план і способи їх перевірки, фантазує, вносить у роботу щось своє, власне, організовує спеціальні спостереження і досліди, самостійно розв'язує нові пізнавальні завдання або використовує нові способи для розв'язання уже відомих задач.

**venja** Пн Июн 17, 2013 11:41 am

15. Розкрийте суть поняття організаційні форми навчання та їх розвиток. Теоретичне обґрунтування класно-урочної системи навчання Я.А.Коменським.

Поняття "форма" (від латинського forma - зовнішність, устрій) - зовнішнє вираження певного змісту.

Форма організації навчання — зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у встановленому порядку і в певному режимі.

Форма організації навчання означає зовнішній бік організації навчального процесу, пов'язаний з кількістю учнів, часом і місцем навчання, а також із порядком його здійснення ( Ягупов В.В.).

Форми організації навчання класифікуються за різними критеріями:

1) за кількістю учнів - індивідуальні, мікрогрупові, групові, колективні, масові форми навчання;

2) за місцем навчання - шкільні форми: урок, робота в майстерні, на пришкільній дослідній ділянці, в лабораторії тощо; позашкільні форми: екскурсія, домашня самостійна робота, заняття на підприємстві;

3) за часом навчання - урочні і позаурочні: факультативні, предметні гуртки, вікторини, конкурси, олімпіади, предметні вечори та інші;

4) за дидактичною метою - форми теоретичного навчання ( лекція, факультатив, гурток, конференція), комбінованого (змішаного) навчання (урок, семінар, домашня робота, консультація), практичного (практикуми) і трудового навчання ( праця в майстернях, у спеціальних класах, на пришкільних ділянках тощо);

5) за тривалістю часу навчання - урок ( 45хв.), спарені заняття (90хв.), спарені скорочені заняття (70хв.), а також уроки "без дзвінків".

Загальні форми навчання.

Історії розвитку школи відомі різноманітні форми навчання. Вони зумовлені потребами суспільно-економічного розвитку і рівнем розвитку педагогічної науки. Кожна з виокремлених історією форм навчання акумулювала в собі позитивні надбання освіти і в той же час мала певні недоліки. В педагогіці їх часто називають загальні форми навчання. У різні періоди розвитку суспільства перевага надавалася тим чи іншим організаційним системам навчання.

Найстаршою формою, яка бере свій початок у глибокій давнині, є індивідуальна форма навчання - це така форма, коли вчитель навчає кожного учня зокрема, орієнтуючись на його індивідуальний темп засвоєння і його здібності. Суть цього навчання полягає в тому, що дитина вчиться з прямою або опосередкованою педагогічною допомогою педагога. Роль "опосередкованого" викладача може виконувати підручник, довідкова література, касета, комп'ютер тощо.

Індивідуальною формою навчання людство користувалось упродовж усього свого розвитку і продовжує користуватись донині. У первісному суспільстві старші у повсякденному спілкуванні через показ і пояснення передавали молодшим знання про навколишній світ, певні способи поведінки. Використовувалась дана система навчання в середні віки у церковних і лицарських школах. Особливість заключалась в тому, що прийом у школи здійснювався в будь-яку пору року, в будь-який час. При цьому приймали учнів різного віку. Учитель давав кожному учню завдання, запитував, пояснював важкі місця, методика навчання була примітивною, а отже і результати незначні.

В наш час індивідуальне навчання в чистому вигляді використовується переважно як репетиторство, рідше - як заняття з обдарованими чи слаборозвиненими дітьми, індивідуальні консультації, музичні заняття.

Головною вартістю індивідуального навчання є те, що:

- воно повністю індивідуалізує зміст, методи, темпи навчальної діяльності дитини (дає можливість врахувати особистісні особливості);

- має можливості для здійснення систематичного і оперативного контролю за ходом і результатами діяльності учня;

- дозволяє своєчасно вносити необхідні корективи як у діяльність учня, так у діяльність учителя.

Недоліками індивідуальної форми є:

- учень не може взаємодіяти зі своїми ровесниками, що негативно впливає на розвиток комунікативних умінь, процес соціалізації;

- є неекономічним, тобто не дає можливості охопити навчанням великої кількості дітей і потребує значних матеріальних витрат.

Починаючи з XVI століття значення індивідуального навчання зменшується. Суспільна потреба у великій кількості освічених людей зумовили появу індивідуально-групової організації навчання, коли учнів різного віку зводили у групи, але навчали їх все ж індивідуально. Вчитель змушений був проводити навчальну роботу з кожним учнем окремо: по черзі перевіряти засвоєння знань, пояснювати новий матеріал, давати індивідуальні завдання. У цей час інші учні самостійно працювали над власними завданнями. Це дозволяло учням приходити до школи будь-коли, незалежно від пори року.

Ознаки індивідуально-групового навчання має й досі робота вчителя у сільських малокомплектних школах, де на уроці в одній класній кімнаті навчаються діти різного віку і різних класів.

Бурхливий розвиток виробництва, мистецтва, науки в епоху Відродження спричинив необхідність масового навчання дітей. Виникла концепція групового навчання. Принципово новим у груповій формі навчання було те, що вчитель почав займатися зі стабільною групою учнів одночасно, керуючись їх діяльністю за допомогою лідерів (ланкових, бригадирів, організаторів). Кожна група вибирає свій темп навчання. Контури групового навчання окреслив німецький педагог Й.Штурм. Теоретично обґрунтував і широко популяризував її Я.А.Коменський (1633). Уперше групова форма навчання була застосована у братських школах України і Білорусії (XVI століття). Згодом ця форма стала називатися класно-урочною системою навчання.

"+" Умови роботи у групах вельми демократичні. Вона ґрунтується на співпраці декількох осіб, кожна з яких може виконувати посильну їй функцію, здатних слухати і чути інших, а також узгоджувати свої дії з діями інших людей. Водночас саме тут успішно формується почуття власної гідності і здатність поважати гідність інших. Скерованість партнерів на спільний результат спонукає їх до взаємодії, взаємоконтролю, до співпереживання, до всіх тих почуттів, які складають фундамент співпраці.

"—" Звичайно, в групі до певної міри буде домінувати лідер - сильний і здібний учень; може проявлятись пасивність окремих учнів, можливість списування.

"+" В умовах відносної свободи тут буде реалізовуватися і намагання кожного учня підняти і зміцнити свій престиж в очах партнерів. Така природна змагальність в основі своїй здорова.

Групові форми навчання розділяють на ланкові, бригадні, кооперативно-групові, диференційовано-групові.

Ланкова форма навчальної роботи передбачає організацію навчальної діяльності постійних груп учнів.

При бригадній формі навчання робота організовується для виконання тимчасових завдань у тимчасових групах.

При кооперативно-груповій формі навчальної роботи клас розподіляється на групи для виконання кожною з них частини загального завдання. Така організація навчальної діяльності можлива при вивченні об'ємного матеріалу.

Диференційовано-групова форма передбачає організацію роботи груп учнів з різними навчальними можливостями.

Поряд з індивідуальною та груповою формами навчання застосовується фронтальна. Ця форма передбачає роботу одночасно з усім класом.

Домінування діяльності вчителя на уроці. Така діяльність завжди однобічна, тобто спрямована на учня. На цій підставі і сформувалося поняття фронтальних форм роботи. Учитель щось доводить, пояснює, демонструє, розповідає, ілюструє, повідомляє класу, звертається із серією питань чи інших стимулів і пропонує учням на них відреагувати з місця. Така робота забезпечує одночасне керівництво всіма учнями, управління сприйманням інформації, її систематизацією і закріпленням.

"+"Фронтальні форми роботи — методично прості. Вони не вимагають від учителя якихось особливих технологічних умінь і навичок.

Ці форми роботи зручні ще й тому, що вчитель має тут можливість постійно стежити за рівнем і якістю засвоєння знань, умінь та навичок кожним учнем та в індивідуальному порядку виправляти його помилку.

Фронтальне навчання сприяє формуванню і розвитку колективу, доброзичливих стосунків у класі, розв'язанню виховних завдань.

"–" Фронтальні форми роботи дуже екстенсивні. Адресуючи свій стимул класові, вчитель фактично не адресує його нікому конкретно. Ці форми зорієнтовані на можливості так званого "середнього" учня. Це обмежує розвиток здібних учнів і зумовлює відставання слабших.

• навантаження;

• свіже повітря;

• не зловживати екранними засобами.

V. Етичні.

1) додержання такту, створення атмосфери доброзичливості, оптимізм;

2) напружену працю поєднувати з жартом.

VI. Естетичні.

1) зовнішній вигляд вчителя, учнів;

2) естетичне оформлення класу, обладнання уроку.

17. Розкрийте поняття структури уроку та його елементів. Поняття про типи уроків. Інтегровані і нестандартні уроки.

Поняття про структуру уроків, її елементи.

Кожен тип уроку має свою структуру (побудову).

В поняття "структура уроку" входить 3 ознаки:

– склад елементів або етапів уроку;

– послідовність їх;

– зв'язок між елементами або етапами уроку.

Структура уроку — співвідношення і послідовність проведення частин, етапів, моментів уроку, які відповідають виконанню навчальних завдань.

Для чіткої організації навчального процесу на уроці важливо правильно визначити структуру кожного уроку.

Розрізняють

*МАКРОСТРУКТУРУ уроку* (зовнішні, постійні елементи уроку)	*МІКРОСТРУКТУРУ уроку* (внутрішні, змінні методи, прийоми)
Наприклад, *урок засвоєння знань*
1. Перевірка домашнього завдання, актуалізація опорних знань.	Це можуть бути короткі письмові роботи, програмове опитування, усне опитування, повторення за підручником, репродуктивна бесіда...
2. Повідомлення теми, мети уроку, мотивація навчальної діяльності	Повідомлення, запис, проблемна ситуація тощо.
3. Сприймання і первинне усвідомлення нового матеріалу.	Усне пояснення з ілюстраціями, самостійна робота з підручником, евристична бесіда, спостереження.
4. Узагальнення і систематизація знань	Прийоми порівняння, співставлення, створення схем, таблиць.
5. Підведення підсумків уроку.	Вчитель сам або з допомогою дітей визначають головну думку.
6. Повідомлення домашнього завдання.	Інструктаж.

В побудові уроків макроструктура менш рухлива, мікроструктура - більш рухлива, гнучка. Саме нею забезпечується гнучкість структури, динамічність уроку. Вчитель має знати, що ефективність уроку залежить від вдалого підбору мікроструктури.

Учитель повинен творчо підходити до підготовки плану конкретного уроку і наповнення його змістом.

Спільними елементами різних типів уроків є:

1. Організація початку уроку.

2. Перевірка засвоєння вивченого матеріалу.

3. Підготовка до вивчення нового матеріалу.

4. Повідомлення теми, мети, завдань уроку.

5. Вивчення нового матеріалу.

6. Закріплення нового матеріалу.

7. Вироблення умінь і навичок.

8. Підсумок уроку.

9. Повідомлення домашнього завдання.

Універсальної, жорсткої структури уроку, що була б придатна для всіх випадків організації навчання, бути не може.

Класифікацій уроку є десятки, кожна з яких бере за основну певну ознаку.

С.В.Іванов за основу класифікації уроків бере основні етапи навчального процесу ( стадії ходу навчання ), що мають таку послідовність :

а) підготовка до вивчення теми;

б) первинне сприйняття навчального матеріалу;

в) осмислення;

г) закріплення.

Відповідно з цими моментами Іванов виділяє такі типи уроків:

• вступні уроки;

• уроки первинного ознайомлення з матеріалом;

• уроки створення понять, встановлення законів і правил;

• уроки застосування отриманих знань на практиці;

• уроки навичок ( тренувальні );

• уроки повторення і узагальнення;

• контрольні уроки;

• комбіновані (мішані) уроки.

І.М.Казанцев розподіляє уроки за ознакою основного способу їх проведення і виділяє 7 типів:

1) уроки з різноманітними видами занять;

2) уроки-бесіди;

3) уроки-лекції;

4) уроки-екскурсії;

5) кіно уроки;

6) уроки самостійної роботи;

7) уроки лабораторної роботи та інших практичних занять.

С.П.Баранов пропонує таку класифікацію уроків в залежності від учбової задачі та змісту роботи:

1. Урок повідомлення нових знань.

2. Урок закріплення.

3. Урок узагальнення, або повторення.

4. Комбінований урок.

5. Контрольний урок.

Найбільш розповсюдженою в педагогічній теорії і практиці є класифікація уроків за основною дидактичною метою занять В.О.Онищука. Він виділяє 6 типів уроків.

1. Урок засвоєння нових знань.

2. Урок формування навичок і вмінь.

3. Урок застосування знань, умінь, навичок .

4. Урок узагальнення і систематизації знань.

5. Урок контролю і корекції знань, умінь, навичок ( перевірки знань, умінь, навичок).

6. Комбінований урок.

18. Розкрийте поняття «організаційні форми» навчання, охарактеризуйте шляхи розвитку організаційних форм навчання. Загальні форми навчання.

Розвиток організаційних форм навчання.

Наприкінці XIX століття розпочалися активні пошуки шляхів удосконалення класно-урочної системи. Вони проводилися у двох напрямах: пошуку нових систем навчання і шляхів удосконалення, модифікації і модернізації класно-урочної.

Наступною, з числа загальновідомих, була спроба уникнути стандартизації у рамках класно-урочної системи, так зароджується ідея вибіркового навчання, яку розвинув німецький педагог Йозеф-Антон Зіккінгер. Ця система дістала назву мангеймської. Реформуючи народні школи у Мангеймі Зіккінгер висунув тезу про те, що вік дитини не завжди відповідає її розумовому розвитку. Тому потрібно створювати різні класи з однолітків.

Виходячи з цього він запровадив 4 види класів:

1) основні — для дітей із середніми здібностями;

2) для нездібних — які "звичайно не закінчують школи";

3) допоміжні - для розумово відсталих;

4) класи іноземних мов - для найбільш здібних дітей, які можуть продовжувати навчання в середніх навчальних закладах.

Набір у класи здійснювався на основі тестування, характеристик учителів і результатів іспитів. Зазвичай діти робітників і селян попадали в класи нездібних. Передбачалося, що учні зі слабших класів згодом зможуть переходити до класів вищого рівня. На жаль, такого не відбувалося, бо система підготовки, що існувала, не давала змогу слабким учням досягати високого рівня знань.

Найбільший недолік системи полягає в тому, що ґрунтується вона на уявленні про вирішальний вплив біопсихологічних факторів на кінцеві результати розвитку учнів.

На початку XX століття у Європі та СИТА було апробовано чимало систем навчання. Найбільш радикальною серед них була форма навчання, що отримала назву "Дальтон-план". Уперше вона була застосована у 1905 році учителькою Оленою Паркхерст в американському місті Дальтон. В історію педагогіки ця система також ввійшла під назвою "лабораторна", або "системою майстерень", оскільки замість класів у школі створювалися лабораторії і предметні майстерні.

Головна ідея системи полягала в тому, щоб забезпечити кожну дитину можливістю працювати індивідуально, в притаманному для неї темпі, з високим рівнем самостійності. Дальтон-план розвивав ініціативу, спонукав до пошуку раціональних методів роботи й виробляв почуття відповідальності за виконання завдань згідно з прийнятими зобов'язаннями. Опираючись на виконаний учнями навчальний план, їх переводили з класу в клас. Одні могли за рік оволодіти навчальним матеріалом за два чи три класи, інші навчалися в тому самому класі два, а то й більше років.

Очевидними перевагами Дальтон-плану було те, що він дозволяв пристосовувати темп навчання до реальних можливостей учнів, привчав їх до самостійності, розвивав ініціативу, пошуки раціональних методів роботи, відповідальність.

Разом з тим розвивало "нездорове" суперництво, індивідуалізм, та це відповідало формуванню менталітету співучасників ринкової економіки.

Деякі елементи організації за "дальтон-планом" використовуються досі у заочному та дистанційному навчанні, в організації дослідницької та пошукової діяльності учнів.

У 20-ті роки Дальтон-план був поширений в практиці роботи шкіл СРСР під назвою "бригадно-лабораторна система", групове навчання. Відмінність полягала в тому, що навчальні завдання виконувала група (бригада) учнів. Вони працювали самостійно в лабораторіях за завданнями, розрахованими на термін 2тиж.- місяць, в яких вказувалися навчальні посібники, контрольні запитання, передбачалися задачі і вправи. До того, як задавати завдання, вчитель проводив з учнями вступне заняття, потім бригади працювали самостійно, розподіливши між собою види робіт. Виконуючи вправи, учні могли консультуватись із вчителем, а звітували всією групою, або бригадир чи ланковий. Передбачалось у такий спосіб розвивати колективну пізнавальну діяльність, формувати почуття колективізму. Незабаром виявилося, що бригадно-лабораторна система навчання призводить до зниження рівня підготовки учнів, зменшення відповідальності за результати свої діяльності, тим більше, що індивідуальний облік праці й успішності кожного учня не вівся. Таке навчання призвело до недбалості окремих учнів, а в крайніх випадках - до ситуації, коли працював лише один – найздібніший.

Приблизно тоді ж у нашій школі використовували і іншу форму роботи - метод проектів. Виник він у другій половині XIX ст. у школах США, знайшов застосування в експериментальній школі Д.Дьюі. Був розроблений педагогом Вільямом Х.Кілпатриком. Суть в тому, що учні мали обрати для своєї роботи якийсь проект (справу) і довкола нього будувати всю пізнавальну діяльність.

Однак універсалізація методу проектів привела до різкого зниження загальноосвітньої підготовки учнів і до зниження рівня теоретичних знань учнів з основ наук.

Нарешті, на основі врахування можливостей сучасної техніки, зокрема комп'ютерів, ще інший шлях удосконалення навчально-виховного процесу запропонував у минулому столітті американський професор педагогіки Ллойд Трамп (план Трампа). Він виходить із принципу поєднання індивідуального, групового і масового навчання у співвідношенні:

а)потоки в 100-150 учнів - для читання лекції - 40% навчального процесу. Лекції з використанням сучасних ТЗН читають висококваліфіковані викладачі, професори,

б) групи з 10-15 учнів - для дискусій, відпрацювання умінь та навичок - 20%. Заняття проводить рядовий учитель або кращий студент,

в) індивідуальна робота учнів з персональним добором інформаційних джерел (комп'ютерні програми, Інтернет тощо). Система потребує злагодженої роботи вчителя, чіткої організації, матеріального забезпечення.

У 70-80 рр. XX століття з'явилася низка педагогів-новаторів, які спряли розвитку класно-урочної системи навчання: Ш.А. Амонашвілі, І.П. Волков, М.П. Гузик, Є.М. Ільїн, С.М. Лисенкова, В.Ф. Шаталов та багато інших.

19. Охарактеризуйте основні форми теоретичного та практичного навчання: лекція, факультатив, конференція, гуртки, практикуми.

Характеристика форм теоретичного навчання.

Лекція може бути в залежності від дидактичної мети і місця в навчальному процесі - вступна, настановна, поточна, заключна, оглядова; в залежності від способу проведення — інформаційна, проблемна, лекція-бесіда, лекція, що доповнюється семінарським заняттям.

Головні вимоги до лекції: науковість, доступність, єдність форми і змісту, емоційність викладу, органічний зв'язок з іншими видами навчальних занять — семінарами, практичними заняттями тощо.

Лекція закладає основи розуміння і ставлення до предмету. Дидактичним завданням лекції є не тільки ознайомлення учнів з основним змістом, головними ідеями, а й спрямування міркувань для подальшої самостійної роботи.

Лектор має враховувати рівень підготовки слухачів. Від лекції до лекції треба підвищувати науковий рівень викладання навчального матеріалу і спостерігати чи посильний він для більшості дітей. Від класу до класу інформативний об'єм має збільшуватися. Готуючись до лекції, вчитель розробляє план, розраховує час, виділяє головні думки, приклади.

Активізація пізнавальної діяльності школярів можлива за допомогою опорних сигналів. Для кожної теми лекції розробляється лист з опорними сигналами та лист взаємоконтролю.

Факультатив — навчальний предмет, курс, що вивчається учнями за бажанням з метою поглиблення й розширення наукових і прикладних знань.

Основне завдання — поглиблення знань, розвиток здібностей, інтересів учнів.

Традиційно факультативні заняття проводять у формі лекцій, семінарів, дискусій, прослуховуванні доповідей учнів як з теоретичних питань, так і по розв'язуванню циклу задач.

Види факультативів: з поглибленого вивчення навчальних дисциплін, з вивчення додаткової дисципліни професійної спрямованості, міжпредметні; теоретичні, практичні, комбіновані. Можуть проводитися у класних кімнатах, музеях, на виробництві, в науково-дослідницьких центрах.

Відрізняються від уроків тим, що учні самі вибирають той чи інший факультатив в залежності від нахилів і інтересів.

Гурток — самодіяльні об'єднання учнів, які займаються поглибленим вивченням питань науки, літератури, мистецтва, фізкультурою, одна з форм позакласної й позашкільної роботи.

Завдання — поглиблювати й розширювати кругозір учнів, задовольняти їхні інтереси й запити, розвивати творчі здібності, формувати практичні уміння й навички, розвиток технічної творчості, проведення дослідної роботи та інше.

Гуртки створюються на добровільних засадах з учнів паралельних або різних класів.

Зміст гурткової роботи включає в себе: більш поглиблене вивчення окремих питань програми, які викликають інтерес учнів, ознайомлення з творчою діяльністю і життям видатних людей, проведення зустрічей, організація технічної творчості та інше.

Результатами діяльності гуртківців можуть бути виставки, альбоми, стінні газети, тематичні журнали, колективні звіти перед учнями і батьками, участь у предметних олімпіадах.

[justify]Предметні гуртки — організовані з метою розширення й поглиблення знань учнів з різних предметів й розвитку в них інтересу до відповідних галузей науки, художньої літератури й мистецтва, техніки тощо. До різних видів практичної діяльності прилучають дітей технічні гуртки. У них є можливість проводити певну профорієнтаційну роботу з учнями і виховувати в них любов до праці. Фіз

**venja** Пн Июн 17, 2013 11:44 am

23. Розкрийте поняття перевірки та оцінки знань, умінь, навичок учнів, її значення. Види перевірки.

Контроль, перевірка і оцінка результатів навчання - невід'ємний елемент навчально-виховного процесу, без якого неможливо уявити повний цикл педагогічної взаємодії між учнем і учителем.

Найголовнішим заохоченням і найсильнішим покаранням у педагогічній праці, одним із найтонших інструментів виховання справедливо назвав В.О.Сухомлинський оцінку. Саме в ній - корінь зла і добра, саме вона - причина багатьох дискусій і суперечок, конфліктів і непорозумінь.

Якщо контроль і перевірка організовані правильно, то вони сприяють:

- виявленню обсягу і глибини знань;

- своєчасному виявленню прогалин у знаннях і вміннях учнів;

- повторенню і систематизації матеріалу;

- встановленню рівня готовності до засвоєння нового матеріалу;

- формуванню вміння відповідально й зосереджено працювати, користуватися прийомами самоперевірки і самоконтролю;

- перевірці ефективності методів і форм навчання.

Єдність навчання і контролю — одна із найважливіших закономірностей дидактики.

Під перевіркою і оцінкою знань, умінь і навичок учнів треба розуміти виявлення і порівняння на тому чи іншому етапі навчання результатів навчальної діяльності з вимогами, заданими програмою.

КОМПОНЕНТИ КОНТРОЛЮ.

Контроль за результатами навчально-пізнавальної діяльності учнів включає в себе:

перевірку, тобто виявлення знань, умінь і навичок;

оцінку - вимірювання знань, умінь і навичок, погляд на їх рівень;

облік - фіксацію результатів оцінювання у вигляді оцінок у класному журналі.

ВИДИ КОНТРОЛЮ

Попередній контроль використовується для виявлення підготовки учнів на початку навчального року або перед вивченням нового, особливо складного матеріалу. Його мета - виявити рівень знань, умінь, способів дій, які мають стати фундаментом для засвоєння нової теми.

Поточний контроль здійснюється вчителем під час повсякденної навчальної роботи. Він дозволяє вчителю виявляти, як здійснюється опанування новими знаннями, які зустрічаються труднощі. У відповідності до одержаних результатів учитель або впевнено йде далі, або вносить певні корективи.

Тематичний контроль має на меті виявити рівень засвоєння обов'язкових знань з теми. Суть тематичного контролю полягає в тому, щоб кожен учень протягом чверті мав позитивні оцінки з кожної теми. Оцінювання знань по темах усуває елементи випадковості при виведенні підсумкових оцінок.

Періодичний контроль допомагає встановити, наскільки успішно учні оволодівають системою, який загальний рівень засвоєння знань відповідно сучасним вимогам. Це внутрішньошкільна та інспекторська перевірки. Має велике значення для спрямування роботи школи.

Підсумковий контроль здійснюється в кінці навчального року, при закінченні навчання з урахуванням результатів періодичного контролю.

24. Обґрунтуйте вимоги до перевірки знань. Критерії та рівні якості знань, умінь, навичок учнів.

Педагогічні вимоги до перевірки знань, умінь, навичок учнів.

1. ОБ'ЄКТИВЕІСТЬ ПЕРЕВІРКИ І ОЦІНКИ. Успішність кожного учня повинна бути оцінена з максимальною точністю і об'єктивністю. Учитель повинен дати справедливу оцінку досягненням кожного учня за тією чи іншою частиною вивченої програми. Оцінка в очах учня мусить бути справедливою і переконливою. Суб'єктивне ставлення до учня може знайти вияв: у надмірній суворості або лібералізму, симпатії чи антипатії до учня. Не ставиться оцінка за підказку, розмову на уроці. Ця так звана "виховна" оцінка не визнається дітьми і озлоблює їх.

2. ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР КОНТРОЛЮ. Необхідно враховувати знання кожного окремого учня, його досягнення і труднощі роботи, що дозволяє виявити фактичний стан знань, умінь учня, а також характер індивідуальної допомоги, що повинна бути йому надана.

3. СИСТЕМАТИЧНІСТЬ, РЕГУЛЯРНІСТЬ КОНТРОЛЮ. Першорядне значення має не частота, а своєчасність контролю в межах окремого уроку і всієї теми.

4. ГЛАСНІСТЬ КОНТРОЛЮ. Учню необхідно повідомити результати перевірки, пояснити ту чи іншу оцінку, вказуючи на сильні і слабкі сторони в його роботі для того, щоб школяр міг сам проаналізувати свої знання, тобто, виставляючи оцінку, необхідно її мотивувати.

5. ВСЕБІЧНІСТЬКОНТРОЛЮ. Важливо оцінювати всебічно знання, вміння школярів з різних розділів програми як у теоретичному плані, так і в плані застосування знань на практиці, оволодіння навичками самостійної роботи.

6. ДИФЕРЕНЦІЙОВАНІСТЬ ПЕРЕВІРКИ. Залежно від особливостей школярів, їх нервової системи, стану здоров'я під час контролю можна дати учням можливість заздалегідь подумати біля дошки перед відповіддю, зробити замальовки, скористатись наочністю, планом відповіді, що був складений у школі або вдома, вчасно підбадьорити, поставити додаткове питання. Учні повинні знати, що для всіх у них завжди відкрита дорога до успіху.

7. РІЗНОМАНІТНІСТЬ ФОРМ КОНТРОЛЮ. Це створює умови для підвищення інтересу учнів до проведення контролю і його результатів.

8. ЕТИЧНІСТЬ СТАВЛЕННЯ ДО ШКОЛЯРА, ПОВАГА ДО НЬОГО.

Педагогічний такт, делікатність учителя, що виключає із практики крик, лайку, неувагу, зарозумілість, гордовитість, погрозу, приниження гідності учня.

9. ЄДНІСТЬ ВИМОГ учителів, що здійснюють контроль за навчальною діяльністю учнів у даному класі. Для цього необхідно уникнути різного трактування балу.

Характеристика бальної системи оцінювання знань.

Під оцінкою успішності учнів розуміють систему певних показників, які відображують об'єктивні знання та вміння учнів, тобто оцінку можна розглядати як визначення ступеня засвоєння учнями знань, умінь та навичок відповідно до вимог, що висуваються до них шкільними програмами.

Оцінка включає в себе бал, тобто цифрову або іншу символічну форму вираження та фіксації оцінювання успішності, оцінні судження — коротку характеристику результатів учіння, їх позитивних моментів і недоліків та емоційне ставлення.

Критерієм оцінки знань, умінь та навичок учнів є точно обрана величина, що є вимірювачем якості навчальної діяльності. Обрані критерії мають відповідати цілям, завданням навчання в школі. У 2000 році в загальноосвітніх навчально-виховних закладах України запроваджена 12-бальна шкала оцінювання навчальних досягнень учнів. Це зумовлено новими підходами до поліпшення функціонування усієї системи освіти в країні.

- Оцінювання має ґрунтуватися на позитивному принципі, що передусім передбачає врахування рівня досягнень учня, а не ступеня його невдач. Визначення рівня навчальних досягнень учнів є особливо важливим з огляду на те, що навчальна діяльність у кінцевому підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь та навичок, а сформувати її компетентність як загальну здатність, що базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню.

Виявлення рівня навчальних досягнень учнів відбувається в процесі контролю.

Відповідно до критеріїв визначаються норми оцінок - конкретні кількісні і якісні показники успішності, згідно з якими в кожному випадку виставляється саме такий, а не інший бал.

З метою забезпечення ефективних вимірників якості навчальних досягнень та об'єктивного їх оцінювання в середній школі застосовується 12-бальна шкала оцінювання, побудована за принципом підсумовування набутих знань, умінь і навичок з урахуванням зростання рівня особистих досягнень учня.

Встановлені Міністерством освіти норми оцінок з кожної окремої навчальної дисципліни є обов'язковими для учителів.

25. Визначте основні функції перевірки та оцінки знань, умінь та навичок у школі. Форми, методи перевірки знань учнів.

Функції контролю в школі.

1. Контролююча. Для здійснення керування процесом навчання необхідний зворотний зв'язок. Перевірка знань дає учителю інформацію про хід пізнавальної діяльності учнів, про те, як іде засвоєння. Перевірка одночасно є засобом виявлення ефективності методів і прийомів навчання, що застосовуються самим учителем. Учитель запитує себе, якщо ставить погану оцінку, у чому винен сам, які треба зробити висновки для подальшої педагогічної праці, інформацію про свої успіхи і невдачі одержує і сам учень.

2. Навчальна. Перевірка сприяє більш глибокому засвоєнню матеріалу, тобто в процесі слухання відповідей товаришів, доповнень учителя, здійснюється систематизація знань, їх закріплення. Учень учиться критично аналізувати відповіді однокласників.

3. Виховна. Контроль привчає школярів до систематичної роботи, дисципліни, сприяє формуванню відповідальності, активності, самостійності, сумлінності, працьовитості, дбайливості, охайності, наполегливості, допомагає розібратись у собі. Разом з тим, як зазначає Ш.Амонашвілі, контроль сприяє розвиткові й негативних рис особистості: лицемірства, брехливості, пристосовництва. Тому контроль потребує педагогічного керівництва, певної майстерності, такту.

4. Розвиваюча. Ця функція нерозривна з навчальною і виховною. У процесі виконання завдань учні самостійно роблять висновки, узагальнення, застосовують знання у зміненій або новій ситуаціях, учаться виділяти головне, відтворювати інформацію тощо.

5. Стимулююча, зумовлюється психологічними особливостями людини, що проявляється у бажанні особистості отримати оцінку результатів діяльності, зокрема навчальної. Через недостатній рівень соціального розвитку та самооцінки учням важко об'єктивно оцінити рівень і якість оволодіння знаннями, вміннями та навичками. Учитель має допомогти учням усвідомити якість і результативність навчальної праці, що психологічно стимулюватиме школярів до активної пізнавальної діяльності.

6. Діагностична. Контроль допомагає не тільки виявити знання чи незнання учнів, а й визначити причини такого стану. Через систему контрольних робіт учитель нагромаджує дані про рівень розвитку дітей.

7. Управлінська. Контроль дозволяє визначити більш раціональні шляхи просування вперед у вивченні матеріалу, правильно скоригувати свою роботу і роботу учнів.

ФОРМИ КОНТРОЛЮ

Виділяють такі форми: індивідуальна, фронтальна, групова, залік і екзамен.

При індивідуальному, фронтальному і груповому опитуванні запитання даються всьому класу. Найчастіше при індивідуальному опитуванні учень відповідає біля учительського столу, при потребі користується дошкою. Цю відповідь слухає весь клас. Індивідуальні відповіді вимагають детального викладу і пояснення.

Групове опитування проводиться з метою повторення і узагальнення матеріалу після вивчення розділу програми. Для проведення підсумкового контролю часто використовують заліки і екзамени.

Екзамени - важлива форма державного контролю за виконанням навчальних програм, їх результати свідчать про якість роботи школи, підготовленість випускників до самостійної практичної діяльності.

МЕТОДИ КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

Методи контролю знань це способи спільної діяльності вчителя та учнів, спрямовані на виявлення та оцінювання знань.

Спостереження за навчально-трудовою діяльністю учнів. На уроці вчитель спостерігає за кожним учнем, як він працює, наскільки уважний, яке ставлення до предмета.

Усне опитування. Під час усного опитування учні набувають навички і уміння мислити, аргументувати, викладати свої думки грамотно, логічно, у розгорнутій формі, образно, емоційно, відстоювати свою точку зору, дискутувати. Треба організувати опитування так, щоб усі учні працювали, були уважними.

Ефективність усного опитування залежить від того, як сформульовані запитання вчителя. Вони повинні бути зрозумілими, лаконічними, чіткими, посильними. Найбільш ефективні - проблемні питання. У сором'язливих, невпевнених дітей через відчуття скутості виникають труднощі, тому усну перевірку доцільно доповнювати письмовою.

Письмова перевірка. Вона допомагає заощадити час і, якщо завдання складені за варіантами, дає повну і об'єктивну інформацію про засвоєння учнями матеріалу. Найбільш поширені - це твори, перекази, диктанти, контрольні роботи, складання тез, конспектів.

Комбіноване опитування (ущільнене), при якому учитель одночасно запрошує для відповіді одразу кількох учнів, один із яких відповідає усно, один або два готуються до відповіді біля дошки, три-чотири чоловіки працюють за картками на місцях. Перевага цього контролю в тому, що він дозволяє охопити велику кількість учнів, недолік в тому, що знижується навчальна функція перевірки.

Графічна перевірка. Це складання таблиць, графіків, схем, діаграм. На уроках мови - складання схеми структури речення, їх розбору; історії - хронологічні таблиці; ботаніки - схеми будови клітин.

Тестовий контроль. Тест це короткочасний експеримент, який проводиться в рівних для всіх умовах.

Програмований контроль, під час якого використовуються перфокарти, сигнальні картки, посібники з друкованою основою, машини-контролери.

Практичний контроль. Він дозволяє впевнитись у тому, наскільки учень опанував знаннями, уміннями, як він уміє застосовувати одержані знання у практичній роботі.

Самоконтроль забезпечує внутрішній зворотній контроль - дає інформацію про повноту і якість вивчення програмного матеріалу, про труднощі, які виникли.

26. Мета виховання. Сучасне звучання головної мети виховання згідно Концепції національного виховання.

Мета - це усвідомлене уявлення кінцевого результату певної діяльності.

Мета виховання - це наперед визначені (передбачені, прогнозовані) результати в розвитку й формуванні особистості, яких намагаються досягти в процесі виховної роботи.

Завдання виховання-це конкретизація мети виховання, що проявляється у часткових діях.

Мета і завдання зіставляються як ціле і частина, система і її компоненти.

Знання мети виховання дає педагогу чітке уявлення про те, яку людину він повинен формувати і надає його роботі осмисленості і цілеспрямованості.

Видатний вітчизняний педагог К.Д.Ушинський визначав, що братися за виховання людини і не ставити певної мети так само дивно, як зводити споруду, не визначивши наперед, якою вона має бути. У своїй фундаментальній праці «Людина як предмет виховання» він писав:" Що б ви сказали про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зміг би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати... Те саме ви повинні сказати про вихователя, який не може чітко визначити вам мету своєї виховної діяльності."

Мета виховання ~ це сукупність якостей особистості до виховання яких прагне суспільство. Вона має об'єктивний характер і відображає в узагальненій формі ідеал людини. Ідеал - це уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що формується під впливом розуміння мети життя. В меті виховання відбито певний ідеал, сформульовано вимоги до вихованця, яким він повинен бути і для яких суспільних потреб його треба готувати.

Виховання без мети не існує. Меті підпорядковуються всі компоненти: зміст, організація, форми, методи і методика виховання. Наприклад, якщо мета виховання - виховати слухняних рабів, то і методика буде відповідна, і наука буде використана для того, щоб виховати слухняних виконавців, які найменше думають, розмірковують.

Сучасне звучання мети виховання у державних документах

а) в Законі „Про освіту".

б) Державній національній програмі "Освіта" ("Україна XXI століття")

в) в Концепції національного виховання.

Зазначимо, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства, незважаючи на всі зміни у житті, загальна мета виховання залишається незмінною - формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Головною метою школи - є формування і розвиток соціальне активної гуманістично спрямованої особистості з глибоко усвідомленою громадянською позицією, системою наукових знань про природу, суспільство, почуттям національної самосвідомості, готової до професійного самовизначення.

а) Закон "Про освіту" про головну мету виховання.

- "Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами". (Вступ до Закону про освіту).

- стаття 28 .Загальна середня освіта.

Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину і суспільство, екологічне виховання, фізичне вдосконалення.

б) "Державна національна програма "Освіта" ("Україна XXI століття") в розділі "Національне виховання" вказується, що головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням національного досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнень високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури".

В розділі " Загальна середня освіта" вказується, що "Загальна середня освіта має забезпечувати продовження всебічного розвитку дитини як цілісної особистості, її здібностей і обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності і культури, формування громадянина України, здатного до свідомого суспільного вибору".

в) Концепція національного виховання. „Головна мета національного виховання на сучасному етапі - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистих рис громадянина Української держави, незалежно від національної належності".

27. Характеристика виховного процесу, його функції.

Процес виховання - динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) вихователя та вихованців, спрямована на засвоєння вихованцем у різних видах діяльності цінностей культури, здійснення його самореалізації, самоствердження, особистісний розвиток.

Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносні з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати. Тому до складу процесу виховання входять у якості компонентів: цільовий, стимуляційно-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний, оцінно-результативний.

1. Виховання - цілеспрямований процес тому, що весь процес підпорядкований кінцевій цілі у відповідності з природою особистості і потребами колективу, суспільства, формування соціальна цінних якостей особистості, створення і розширення кола його відношень до навколишнього світу, до суспільства, до людей, до самого себе.

2. Процес виховання двосторонній - взаємодія двох сторін - учителя – вихователя і учня - вихованця. Учень виступає і як об'єкт виховання, яким керують вихователі, і як суб'єкт виховання - який сам засвоює норми поведінки, визначає лінію поведінки з друзями, з колективом.

3. Для процесу виховання характерна віддаленість результатів від моменту безпосереднього впливу.

4. Виховання є довгочасним, безперервним процесом.

5. Неоднозначність результатів - у зв'язку з індивідуальними відмінностями учнів, різним соціальним досвідом учнів. Одні й ті ж виховні впливи можуть викликати емоційні переживання особистості, а можуть залишати її байдужою.

6. Багатофакторний характер процесу виховання проявляється у тому, що становлення особистості проходить під прямим і опосередкованими впливами школи, сім'ї, суспільного середовища, природного, і середовища найближчого оточення. Виховує все: люди, речі, явища, а найбільше — вчителі, батьки.

7. Цілісність виховного процесу - в процесі виховання особистість дитини формується не по частинах, а в цілому, в комплексі. Різноманітні якості особистості не ізольовані одна від одної, а тісно пов'язані між собою, завжди виступають як прояв її суті, її різних сторін.

Отже, процес виховання є комплексним ще і тому, що всі якості особистості людини формуються одночасно і паралельно. В міру росту і розвитку людини виховні завдання ускладнюються, поглиблюються.

Процес виховання має такі функції:

виховання, самовиховання, перевиховання.

Процес виховання тісно пов'язаний з самовихованням.

Самовиховання - це систематична і цілеспрямована діяльність особистості, спрямована на формування і вдосконалення своєї особистості.

„Самовиховання потребує, - писав В.Сухомлинський, - дуже важливого, могутнього стимулу - почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж був учора."

Провідна роль у процесі самовиховання належить учителю-вихователю. Тут потрібна висока педагогічна культура, вміння створити сприятливий морально-психологічний клімат, копітка робота з урахуванням індивідуальних особливостей вихованців.

Самовиховання потребує тривалих вольових зусиль, уміння керувати собою, досягати поставленої мети, не занепадати духом від невдач.

Отже, виховання і самовиховання спрямовані не лише на розвиток, вдосконалення особистості, а і на її виправлення. В одних випадках приходиться виправляти лише окремі риси, звички, нахили, в інших - особистість в цілому.

Народна педагогіка про самовиховання:

Не лінись рано вставати та замолоду більше знати.

Поки не впріти, доти не вміти.

Людей питай, а свій розум май.

Хто рано встає, тому Бог дає.

Перевиховання - виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.

Успіх перевиховання залежить з одного боку від його сили і організації, провідної ролі наставника, з другого - від самої особистості, від її прагнення перевиховатись. Чим менша дитина, тим легше її перевиховувати, бо ще немає стійких, сформованих звичок, поглядів.

Шляхи і напрямки діяльності у процесі перевиховання:

- глибоке і всебічне вивчення індивідуальних особливостей прояву елементів невихованості;

- гуманне ставлення до особистості;

- об'єктивне ставлення;

- створення позитивних умов життя і діяльності вихованця;

- залучення до активної діяльності, яка б задовольняла інтереси;

- виокремлення і піднесення позитивних якостей особистості;

- необхідна умова - повага до наставника.

Виховання, самовиховання, перевиховання дуже тісно пов'язані між собою і весь час взаємодіють у тісному процесі формування особистості.

Народна приказка вчить:

Оцінюй людину за її вчинки.

Гни дерево, доки молоде, вчи дитя - доки мале.

Вчи дитину, коли вона лежить поперек лавки.

28. Діалектика, рушійні сили і найважливіші закономірності виховного процесу.

Діалектика проявляється у тому, що ніяка система виховних засобів не може бути постійною, вона є гнучкою, рухається.

Процес виховання - динамічний, неперервний, безупинний.

Його рушійними силами є сукупність суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей. Розрізняють зовнішні і внутрішні суперечності.

Зовнішні суперечності

1. Суперечність між зовнішніми вимогами і поведінкою самого учня (розходження між суспільними нормами і вчинками).

2. Суперечність між реальними даними особистості і вимогами суспільства до його поведінки і діяльності (немає певних даних – а суспільство вимагає).

3. Суперечність між позицією вихованця в колективі і його прагненням до самостійності (самоутвердження повинно бути у праці, самоосвіті, спорті, а не у негативних справах).

4. Між впливами сім'ї, школи, громадськості, вулиці, ЗМІ.

5. Між організованим впливом школи і стихійним впливом оточення.

6.Між рівнем розвитку особистості і виконуваними нею функціями в колективі.

Внутрішні суперечності

1. Між бажанням учня і його можливостями (пообіцяв - не виконав, взявся за справу - не закінчив).

2. Між потребами і способами їх задоволення (якщо потреба задовольняється, то суперечність зникає, а якщо потреба задовольняється не зразу і не повністю, виникають нові суперечності, які викликають напругу).

3. Між усвідомленням учнем своїх прав і обов'язків.

Суперечності повинні розв'язуватись, тоді особа піднімається у своєму розвитку, набуває нових якостей, готова вирішувати нові, складніші завдання.

Організований виховний процес має свої закономірності.

Закономірності виховання - стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі істотні зв'язки між елементами виховного процесу, реалізація яких сприяє ефективності даного процесу. Наприклад, такі закономірності:

1. Залежність характеру вихованця від умов життя і потреб суспільства.

2. Чим більше виховання спонукає до самовиховання, тим воно ефективніше.

3. Ефективність виховання визначається тим, наскільки доцільно вдається організувати взаємини, що стосуються спілкування і конкретної діяльності вихованців.

4. Виховний процес тим ефективніший, чим значніший його вплив на внутрішню сферу особистості, чим більше він зачіпає, перебудовує потреби, мотиви, емоційно - вольову сферу.

5. Ефективність виховного процесу тим більша, чим більше він забезпечує єдність свідомості й поведінки, діяльності учнів.

6. Процес виховання виявляє та опирається на позитивні якості дитини.

7. Процес виховання залежить від єдності й погодженості педагогічних зусиль учителів, школи, сім'ї, громадськості.

8. Взаємозв'язок учня і колективу класу у виховному процесі.

9. Залежність виховання від вікових та індивідуальних особливостей учня.

10. Процес виховання особистості спрямовується на забезпечення їй успіху від діяльності й досягнутого результату.

29. Характеристика принципу народності у вихованні дітей. Ідея народності у роботах К.Д. Ушинського, Б.Грінченка. Сучасне трактування принципу народності.

Принципи виховання - вихідні положення, які визначають зміст, методи і форми організації виховання.

Принципи виховання виходять з мети виховання, його закономірностей, з вимог суспільства, з даних анатомії, фізіології, психології розвитку особистості.

Вихователю необхідно знати принципи, щоб правильно, на науковій основі здійснювати виховання, свідомо узгоджувати мету, засоби, методи виховання, передбачити вплив на вихованця тих чи інших умов.

Ідея народності - це центральна ідея педагогічної системи К.Д.Ушинського, яку він глибоко обґрунтував у цілому ряді робіт, і перш за все в одній із перших статей «Про народність в громадському вихованні» ( 1857 р.) Писав: «виховання, створене самим народом, засноване на народних засадах має ту виховну силу, якої нема в самих кращих системах, заснованих на абстрактних ідеях у інших народів".

К.Д.Ушинський реалізував принцип у своїй роботі. Його книга «Рідне слово» мала 150 видань і побудована переважно на фольклорній основі. У першій частині вміщено 75, а в другій 50 % фольклорних творів. Ушинський ввів до «Рідного слова» 366 прислів'їв, 62 загадки, 51 баєчку, 32 нар. казки.

Реалізації принципу народності великого значення надавав Б.Грінченко. Він вважав опору на народність у вихованні як головний виховний засіб.

Видатний український письменник, педагог, громадський діяч, автор багатьох поезій, оповідань (1863 - 1910) народився на Харківщині. Його твори на педагогічні теми „Народні учителі і українська школа", „Яка нам потрібна школа", читанка „Рідне слово", словник української мови були найкращим шляхом реалізації даного принципу. Перебуваючи під впливом думок К.Д.Ушинського, він критикував недоліки навчальне - виховної роботи в тодішніх школах (зубріння, фізичні покарання, засилля релігії). Боровся за створення народних шкіл з українською мовою навчання, сам нелегально вчив школярів і дорослих українською мовою за складеним ним рукописним підручником.

Яке ж сучасне звучання принципу народ

педагогіка 3 курс

педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс

Re: педагогіка 3 курс