УКР МОВА тексти на переказ 2 курс)

1. Український центр Європи
Це гарне місце. Води Тиси і дорога, що в'ється вздовж неї, малкдать на землі витончений античний візерунок; щільно вкриті лісом гори підходять близько і круто, створюючи вра¬ження не тільки захищеності, а й відчуженості від світу, на¬віть найближчого. Встановлення кілька років тому скромного знака «Центр Європи» в кількох кілометрах від закарпатсько¬го міста Рахова стало не тільки одним з проявів незалежності України, а, може, навіть демонстрацією її приналежності до Заходу і висловом певної претензії на цю приналежність.
Однак при згадці про український центр Європи іноземці зазвичай здивовано знизують плечима і, не зупиняючись, пе¬реходять на інші теми. Чому? Та тому, що центр Європи, як знає кожен громадянин світу, - то щось зовсім інше, ніж ма¬ємо сьогодні в Україні: достаток для більшості людей, консти¬туційні свободи, чисті й прикрашені, як світлиця у гарної господині, міста, сяюча мережа довершених доріг...
Однак зазирнімо в майбутнє. Що буде з нами, з Європою, зі світом через сто, двісті років? Історія однозначно свідчить, що найнепохитніші для сучасників тієї чи іншої епохи реалії життя можуть зникати зовсім або переживати неймовірні ме¬таморфози. Одні, колись нікому не відомі, міста й країни на¬бувають значення і могутності, інші відходять у небуття або втрачають свою колишню світову велич. Скажімо, на початку XVII століття на карті світу ще не було такого міста, як Нью- Йорк, який сьогодні є фінансовим центром усього світу. А приблизно в той самий час зійшла нанівець військова й торго¬вельна могутність Венеції з її непереможним флотом і перепов¬неними золотом банками. Захід же обертався тоді навколо Парижа, Лондона, Амстердама, Відня. Останні два міста не зберегли до наших часів свій колишній світовий вплив. Сьо¬годні «все тече, все змінюється» й «усе минає» так швидко, як ніколи раніше. Проте сучасники не здатні не тільки адек¬ватно оцінювати, а й помічати ті зміни. Це потім історики майбутнього все розкладуть по полицях, а про нас казати¬муть: «Сліпі, сліпі, сліпі».
Протягом тисячоліть центри торгівлі, промисловості, куль¬тури мігрували з однієї країни до іншої - з одного міста до ін¬шого, бо політика, наука і культура творилися переважно в містах. Чи завжди буде саме так? Здається, що людям уже трохи набридло жити в натовпі й на асфальті мегаполісів. І чому б не уявити, що через недовгий час фактичними центрами життя і творчості людства стануть саме такі оази в урбаністичних джунглях, як наші Карпати? Місця, яких у Європі залишилося не так уже й багато. Місця, де до горизон¬ту котяться блакитні хвилі карпатських хребтів, на схилах яких плавають хмарки; де по дну кожної ущелини біжить між щедро заквітчаними берегами прозорий примхливий «по¬тічок»; де на поверхню землі всюди пробиваються до послуг мандрівників джерельця холодної смачної мінеральної води, а всі найвищі й найкрутіші галявини так ретельно оброблені косарями, що можуть змагатися з бірюзовими британськими газонами. Якщо ми збережемо це Богом дане нам багатство, то воно має всі шанси стати в недалекому майбутньому справж¬нім і дуже привабливим «Центром Європи».
2. Багатство української мови
Усе життя наше пов'язане з мовою. Завжди ми шукаємо найточнішого вираження думок або почуттів словом. Можли¬вості нашого пізнання безмежні, і невичерпні можливості роз¬витку мови. Тому треба постійно піклуватися про здоров'я нашого слова, оберігати його коріння, леліяти його цвіт. Тоді наша мова буде запашною, багатою і співучою, сповненою му¬зики й чару, життєвої правдивості й поетичності, як не раз на. цьому наголошував Олесь Гончар.
Послухайте історію, яка відбулася в далекому 1916 році, коли Галичина належала до Австрії.
У купе швидкого потяга «Львів-Відень» їхали англієць, німець та італієць, четвертим був відомий львівський юрист. Заговорили про мови. Кожен почав вихваляти свою. Пер¬шим - англієць. Він стверджував, що Англія - країна вели¬ких завойовників і мореплавців, які славу англійської мови рознесли по всьому світові. Англійська мова - мова Шекспі- ра, Байрона, Діккенса та інших великих літераторів і вчених. Англійській мові належить світове майбутнє.
- Ні в якому разі, - гордовито заявив німець. - Німецька мова — це мова двох великих імперій: Великонімеччини й Ав¬стрії, які займають половину Європи. Це мова філософії, тех¬ніки, армії, медицини. І тому, безперечно, німецька мова має світове значення.
Італієць посміхнувся і тихо зауважив, що вони обидва по¬миляються. Італійська мова — це мова сонячної Італії, мова музики. Мелодійною італійською мовою написано кращі твори епохи Відродження, лібрето загальновідомих опер Верді, Пуччіні, Россіні та інших великих італійців. Тому італійській мові належить бути провідною у світі.
Українець промовив, що він не вірить у світову мову. Хто домагався цього, потім був гірко розчарований. Йдеться про те, яке місце відводиться українській мові поміж названих мов. Далі він наголосив на тому, що міг би також сказати, що його рідна мова — це мова незрівнянного сміхотворця Котля¬ревського, мова геніального Тараса Шевченка, мова кращої з кращих поетес світу Лесі Українки, мова українського філософа-мислителя Івана Франка, який вільно володів п'ятнадцятьма мовами, у тому числі нахваленими тут, проте рідною для нього була українська. Українською мовою зву¬чить понад триста тисяч народних пісень, тобто більше, ніж у німецькій, англійській та італійській разом узятих.
- Я можу назвати ще багато славних імен свого народу, проте вашим шляхом не піду, - сказав українець. - Ви, по суті, нічого не сказали про багатство й можливості ваших мов. Чи змогли б ви, скажімо, кожен своєю мовою написати невелике оповідання, у якому всі слова починалися б, примі¬ром, з однієї букви?
- Ні, ні, ні! Це неможливо, - відповіли англієць, німець, італієць.
- Ось у ваших мовах це неможливо, а нашою це зовсім про¬сто. Назвіть якусь букву, - звернувся він до німця.
- Хай буде «п», - сказав той.
І українець склав таке оповідання. У купе зааплодували, і всі визнали: милозвучна, багата українська мова житиме віч¬но поміж інших мов світу...
Однак повернімося в наші дні, замислімося над долею України, її майбутнім, яке залежить сьогодні насамперед від послідовності та рішучості в проведенні заходів, спрямованих на формування підвалин поліетнічної, але власне української держави, на реальне утвердження державності української мови в усіх сферах використання.

3. Цілюща сила пісні й любові
Скільки з уст народу нашого можна почути різних легенд, переказів, скільки пісень, приказок, співаночок, оповідок - трагічних і смутних, веселих і безжурних, - скільки всіх цих багатств можна записати по наших українських селах, хуто¬рах! Кілька років тому в Чигирині від сивої, спрацьованої за довге життя бабусі я почув зворушливу легенду. Бабуся сиді¬ла на ослоні у своїй тісненькій хатині-, а довкола неї, по сті-нах, барвисто цвіли рушники, вишиті її сухими жилавими руками. Її тихий голос дзвенів чисто, ніби Холодноярський струмок:
- Жила в нашому містечку дівчина-красуня. Струнка, чор¬ноброва, з тугою косою за плечима, знала безліч старовинних пісень і співала їх так, що навіть людина, яка й мови україн¬ської не знала, танула серцем, ронила щиру сльозу, бо вчува¬ла в тих мелодіях, звичайнісіньких буденних словах красу душі народної. Звали ту дівчину Оленою, і мала вона от-от по¬вінчатися зі своїм нареченим. Палко й вірно вони кохали одне одного. Та заступили світ чорні хмари війни. Топтали й гань¬били землю нашу злі вороги. Провела Олена свого любого на фронт, провела та й стала чекати...
І тільки тоді, як звільнився наш край Чигиринський з-під фашистських чобіт, тільки тоді приніс листоноша жаданий трикутничок. І не від Тихона, ні... Друзі його писали, що ле¬жить її суджений у далекому лазареті смертельно поранений і марить її ім'ям... Називає адресу, кличе Олену, просить при¬везти води з джерела, що на Замковій горі, благає долю, аби Оленин голос почути і з її уст народною піснею свою душу на¬повнити. Хутко зібралася дівчина й подалася до щастя свого ЙЖ за Урал. Відшукала, до спопелілих уст припала, джерель¬ною водою напувала і тихо співала улюблену Тихонову пісню, яку він найбільше поривався слухати у весняні вечори під вербами біля Тясмину:
Ой у лузі та ще й при березі червона калина...
І побачила Олена, як з тим її співом, її тихим сердечним голосом усе ясніше розплющувалися карі очі коханого, а на його блідому, украй змарнілому обличчі тепло світилася усмішка. Дні й ночі просиджувала біля нього.
А коли забирала додому немічного каліку, лікар-хірург відкликав Олену і сказав наодинці: «Не ми, а ваша любов, ваші пісні народні врятували солдата від смерті».
- Чудова легенда, - сказав я бабусі й зауважив: - Тепер та дівчина, мабуть, як і ви, — старенька й сива...
- Ні, - усміхнулася бабуся, - вона ніскілечки не постаріла, залишилася, як і тоді, молодою. Любов і пісня вберегли її від старості.
Пізніше я поцікавився в одного з чигиринських журналіс¬тів, чи не чув він, бува, такої легенди.
- Як не чув? Ви говорили з її героїнею, Оленою Прокопів- ною — матір'ю шести синів. Жаль, Тихін Іванович торік по¬мер. Ані ліку, ані віку подібним легендам, переказам. Живуть, примножуються, квітнуть. Передаються з покоління в поко¬ління історія народу, його душа, характер, вдача. Який же великий, неосяжний і безсмертний скарб культури народу на¬шого маємо ми успадкувати!..
- 4. Перлина Поділля
- Національний природний парк «Подільські Товтри» - осе¬редок збереження ландшафтного та біологічного різноманіт¬тя, історико-культурної спадщини Поділля. Він також є цен¬тром оздоровчого й пізнавально-спортивного туризму.
- У 1995 році в Софії була прийнята Всеєвропейська страте¬гія біологічного і ландшафтного різноманіття, яка передбачає у всіх регіонах Європи забезпечити охорону видів рослинного і тваринного світу, унікальних ландшафтів, створення всеєв- ропейської екологічної мережі, у якій особлива роль відведе¬на природоохоронним територіям.
- Науково-технічний прогрес, поряд з позитивними зрушен¬нями в багатьох галузях техніки, одночасно негативно позна¬чився на біологічному різноманітті через порушення природ¬них екосистем і взаємозв'язків між окремими ланками життя на планеті.
- Сьогодні все очевиднішим стає те, що охорона біожиття природи неможлива без охорони, збереження і відновлення цілісних екосистем. Людство дійшло переконання, що такими осередками мають стати природоохоронні установи, зокрема біосферні заповідники і парки.
- Найпоширенішими природоохоронними установами нині виступають національні природні парки. На них і поклада¬ються великі надії та сподівання щодо збереження, охорони і відтворення ще не до кінця знищених природних осередків життя.
- Національний природний парк «Подільські Товтри» в регіо¬ні Поділля виступає єдиним природоохоронним осередком, де можливі планомірні багаторічні спостереження за зміною природних процесів, поведінкою рослин і тварин (особливо раритетів) і розробка наукових основ їх збереження. У природо¬охоронній сфері такі парки є основним полігоном для багато¬літніх моніторингових спостережень.
Парк «Подільські Товтри» діє в межах Хмельницької об¬ласті з метою збереження унікального витвору природи - По¬дільських товтр, а з ними і генофонду сукупності рослин, тва¬рин, грибів та бактерій. За площею він є найбільшим у Європі. Сакральною перлиною, завдяки якій і створено парк, є збере¬ження і охорона феномену природи - Подільських товтр, які не мають собі аналогів у Європі. Зважаючи на їхню неповтор-ність, стратегічне значення для природи регіону, клімато- і гідрологічну роль, специфічний рослинний і тваринний світ, не одне покоління дослідників - як вітчизняних, так і зару¬біжних - непокоїло його збереження й охорона.
Більша частина Товтрового пасма вкрита лісами, де лісо¬утворювальною породою є дуб звичайний, а супутньою поро¬дою до дуба - граб звичайний, ясен звичайний, клен гостро¬листий, явір. У зоні селища Сатанова ще чудом зберігся осередок природного насадження бука європейського, який тут є східною межею ареалу. Цей об'єкт теж має статус запо¬відника державного рівня.
Значно менша частина Товтрового пасма представлена сте¬повими або змішаними лісостеповими територіями. Саме вони є найбільш цікавими у науковому відношенні утворами, оскільки тут найбільше зростає рідкісних видів рослин і їх угрупувань. Сприятливі кліматичні умови Товтрового пасма обумовили розвиток різноманітного флористичного багатства рослинного покриву, фауни, ландшафтної мозаїчності місце¬вості.
Саме завдяки Товтровому пасму регіон Поділля за рослин¬ним різноманіттям посідає третє місце після Криму та Кар¬пат. За уточненими даними перегляду флори, на території парку зростає 1300 видів судинних рослин, з яких майже 300 є рідкісними й цінними для науки. Це рідкісні види та види з Червоних книг України, Європи, Бернської конвен¬ції.

5. Захоплення
Добре, коли діти захоплюються. У.захопленнях виховують¬ся звички творчої людини, нахили, виробляється характер. Але багато що залежить від того, чим захоплюватися, чи ви-стачає в тебе волі довести до кінця розпочату справу. І біда, коли ці захоплення нерівні, поривчасті, носять випадковий характер. Сьогодні одне, а завтра інше...
Павло Миколайович, Миколин батько, добре це розумів, і тому його спершу турбувала синова неврівноваженість, широ¬та захоплень. Тим паче, що мати Миколи ні в чому не відмов¬ляла своєму улюбленцеві. Це вона виховала у маленького Колі любов до музики, яку він із вдячністю проніс через усе своє життя.
Згодом дуже часто музика ставала йому в пригоді, особли¬во титанічні твори Бетховена. А тоді, у дитинстві, Микола міг годинами просиджувати біля рояля і слухати, слухати... Хто- зна, які думки, образи, мрії народжувались у його голові, які картини поставали перед очима.
Мати купила синові скрипку, запросила вчителя музики. Хлопчик досить старанно вчився і згодом непогано грав, але грав лише вдома, де йому акомпанувала мати і він міг дати собі волю. Та материнська скрипка і досі зберігається у квар¬тирі прославленого академіка як дорогоцінна реліквія.
Проте марно Сподіватись, що з Миколи виросте мрійний витончений музикант. Доля вготувала йому інше. І чималу роль у цьому відігравали його дитячі захоплення.
їх можна було розділити на основні і другорядні. Останні¬ми були малювання (згодом воно дуже знадобилося йому під час візуальних астрономічних спостережень), випилювання, випалювання по дереву. Головним же захопленням було спо¬чатку повітроплавання, яке в той час хвилювало не лише Ба- рабашова.
Микола разом з батьком почав з малого - з повітряних зміїв. Згодом у повітря почали підійматися його змії досить складних конструкцій. Нарешті було сконструйовано змія- велетня, завдовжки близько чотирьох метрів.
Якось у Анапі Микола запустив свого змія з ацетиленовим ліхтариком. Це було так несподівано для мешканців курорт¬ного містечка, що наступного дня місцева газета писала: «Сьо¬годні вночі над нашим містом пролетів літак невідомої кон¬струкції, який освітлював собі шлях ліхтарем».
Від повітряних зміїв Микола незабаром перейшов до дири¬жаблів. Майже всі деталі він виготовляв сам. Винятком були лише ті, які в домашніх умовах зробити було неможливо.
Під час конструювання моделей електричних машин і те¬лескопів у Миколи Барабашова виробилася характерна для нього риса, яка зберігалася все життя. Чим би не займався, над чим би не працював хлопець, усе робив він неквапливо, фундаментально. Для нього не було різниці між першорядною і другорядною роботою. Кожна деталь була важлива, коли справа заслуговувала уваги. Не по роках зосереджений, він вражав усіх своєю наполегливістю.
Ця незвичайна цілеспрямованість Миколи Барабашова дала йому змогу закінчити фізико-математичний факультет Харківського університету. Він сконструював перший в ісраїні спектрогеліоскоп, якии зіграв чималу роль в- розвитку Служби Сонця. Понад 15 років очолював Комісію з фізики планет Астрономічної ради Академії наук СРСР. Саме Мико¬ла Барабашов у квітні 1957 року відкрив Харківський плане¬тарій. Йому належить низка наукових книжок і статей, при¬свячених вивченню фотометричних властивостей поверхонь Місяця, Марса, атмосфер Венери та Юпітера.
6. Символ щедрого таланту
В історії науки небагато імен, які були б відомі на світово¬му рівні, знані кожною освіченою Людиною. Ім'я Софії Васи¬лівни Ковалевської - видатного вченого-математика, механі¬ка і астронома, першої в світі жінки - професора і академіка, обдарованої письменниці, публіцистки - це справді символ щедрого таланту і яскравого, самобутнього характеру.
Софія вже з дитячих років писала вірші і була впевнена, що стане поетесою, виношувала навіть задуми кількох вели¬ких поем. Талановита і працелюбна, ще підлітком вона зроби¬ла кілька математичних відкриттів. Так, у дванадцятирічно¬му віці, вивчаючи геометрію, власним, відмінним від класич¬ного шляхом Софія вивела співвідношення між довжиною кола і його діаметром (число пі). Двома роками пізніше вона сама розібралась у тригонометричних формулах з підручника фізики, який випадково потрапив до її рук.
На той час жоден вищий навчальний заклад царської Росії не приймав на навчання жінок. Єдиною можливістю здобути вищу освіту було виїхати за межі країни і вступити до закор¬донного університету. Однак для цього необхідно було мати паспорт, який дівчина могла отримати лише з дозволу батьків або ж взяти шлюб. Соня палко мріяла про навчання за кордо¬ном, але батько був неприхильним до її бажань. У результаті дівчині довелося вдатися до фіктивного одруження з молодим ученим-зоологом Володимиром Ковалевським. Згодом цей шлюб став щасливим.
Молоде подружжя переїхало до Німеччини, де Софія ви¬вчала математику. Невдовзі вона стала улюбленою ученицею одного з найбільших тогочасних світових математичних сві¬тил, а вже 1874 року стався небувалий в історії європейської науки випадок - Геттінгенський університет заочно присвоїв 24-річній Софії Ковалевській ступінь доктора філософії і ма-тематики на основі трьох виконаних нею до цього часу наукових робіт, які викликали великий резонанс у наукових колах Росії і за її межами.
Проте ні високий науковий ступінь, ні загальне визнання її наукових заслуг, ні сприяння видатних учених, ані особис¬та енергія і кипуча діяльність не допомогли Софії Василівні одержати дозвіл на викладання. Повернувшись до Росії, Ко- валевська відійшла від наукової роботи, бо не змогла знайти застосування своїм знанням.
Коло інтересів С.Ковалевської залишалося надзвичайно широким. Вона жваво цікавилася мистецтвом, літературою, багато сил і часу віддавала власній публіцистичній творчості.
Після трагічної загибелі чоловіка вона прийняла пропози¬цію про переїзд до Стокгольма працювати приват-доцентом у щойно відкритому тамтешньому університеті. Цей період життя став для Ковалевської періодом розквіту наукової й лі¬тературної діяльності.
Справжньою перлиною літературної творчості Ковалев¬ської стали позначені великою, іноді суворою до себе й навко¬лишніх правдивістю і водночас глибоким ліризмом автобіо-графічні нотатки «Спогади дитинства». Сповнені влучних алегорій, тонких спостережень, вони принесли авторці за¬гальне визнання. Та все ж головною її цариною залишалася математика. У Стокгольмському університеті вона з великим успіхом читала лекції німецькою і швецькою мовами, видава¬ла науковий журнал. Ковалевська швидко стала улюблени¬цею шведської інтелігенції, її ласкаво називали «наш профе¬сор Соня».
Того ж року Софію Василівну першою із жінок обрано членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Однак права викладати у вищих навчальних закладах Росії вона так і не одержала.
7. Найбільша святість
Немає в людини нічого милішого над Батьківщину, над свою рідну землю! Де хто народився, де провів безтурботні ди¬тячі роки, до тієї-землі прив'язується він усією душею своєю на ціле життя. А хто змушений буває відірватися від Батьків¬щини, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просять покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі зі святої Батьківщини.
Рідний народ наш має свою землю. Цю землю ми зобов'язані любити всією душею й берегти її всіма силами. Бо ж рідназемля - це те найкраще й наймиліше, що тільки має окрема людина чи окремий народ. Щастя народу, його добре життя й розвиток - тільки на рідній землі. Вона ніколи не забуваєть¬ся, а туга за нею все збільшується, коли нас доля заносить да¬леко й надовго від неї. Рідна земля - це матінка рідна, що вміє потішити й приголубити нас.
От чому ми свою Україну звемо ненькою й любимо понад усе!
Ніколи не забуваймо свого рідного, українського. Де б ми не перебували - чи то вдома, чи на чужині, - мусимо скрізь свято зберігати все рідне, зобов'язані не цуратися нічого свого.
Найперше виховання — то в сім'ї. Ось тільки так, належно виховуючи дитину в родині й навчаючи її від малечку своєї віри, своїх звичаїв і своєї мови, можна виховати українську дитину, щоб вона стала правдивим сином чи донькою україн¬ського народу, щоб вона стала повновартісною людиною. А вже до того, що дитина одержить у родині, додадуть свого і школа, і церква. Але найперше виховання завжди буде те, чого навчиться дитина в сім'ї своїй. Що одержить удома, те й понесе із собою на все життя.
Пам'ятаймо, що кожен, хто пристає до чужого, своїм там ніколи не стане і щасливим у чужому ніколи не буде.
Кожна українська родина має бути сповнена великої відпо¬відальності за виховання своїх дітей. Має віддати всі свої сили на те, щоб зробити нашу молодь українцями!
Національна прикраса оселі має велике й основне значення у вихованні всієї родини, а особливо дітей, молоді взагалі. Це обов'язок усіх батьків, а найперше - кожної матері. Мусимо завжди дбати, щоб дім наш оздобою виглядав по-українському. Українські вишивки нехай прикрашають усе, як було в нас у рідному краї: наш одяг, постіль, подушки, столову білизну тощо. Вони овівають душу родини теплом і спокоєм. А спо¬кій - то правдиве щастя. Розумна й свідома мати, яка пиль¬нує за всім цим, скоро бачить наслідки такого національного утримання дому - родина її міцна, а діти свідомі свого. А це - найбільше щастя для кожного батька чи матері.
Обов'язок кожної матері - по-українськи проводити в сво¬єму домі свята - Різдво, Великдень та інші. І нічого не забу¬ти зі свого національного, щоб свято справді заговорило по¬рідному теплом до всієї родини, а особливо до молоді.
8. Хай живе і благоденствує Україна!
До незалежності Україна йшла довгим, тяжким і жертов¬ним шляхом, дорого за неї заплатила. У підвалині україн¬ської державності - століття боротьби наших предків, у якій кристалізувалася ідея самостійності, і символізована насампе¬ред в іменах Шевченка та Франка титанічна робота великих просвітителів, діячів культури й науки, котрі створювали гу¬маністичний потенціал нації, і сама колективна душа україн¬ського народу, яка вперто противилася знеособленню, зберіга¬ючи найцінніші якості своєї самобутності.
Україна розвивалася в нав'язаних їй спотворених суспільно- політичних умовах, і її незнищенна воля до життя виявляла¬ся не завжди в адекватних формах і свідомих актах. Незалеж¬ністю завдячуємо не лише тим, хто свідомо присвятив своє життя цій ідеї, а й тим, хто, може й не маючи поняття про неї, об'єктивно працював для України, забезпечуючи безпе¬рервність народного буття: вирощував хліб, добував вугілля, зводив житло, створював музику, народжував нові наукові ідеї. А найбільше завдячуємо тим українським матерям, які за всякої лихої години знаходили сили виховувати своїх дітей у добрих звичаях, передавали їм людяність і рідне слово.
Незалежність - заслуга не тільки певних політичних сил та рухів, а всього народу, багатьох його поколінь.
За незалежністю України - і три роки національної рево¬люції та драматичної самооборони Української Народної Рес¬публіки, і десять років національно-культурного будівництва часів «українізації», і багаторічна активність міжвоєнної емі¬грації, і всенародне протистояння гітлерівському нашестю, і неймовірно тяжка праця народу в післявоєнній відбудові, а потім у створенні індустріальної потуги сучасної України...
Тож не годиться нам сьогодні вираховувати, хто більше, хто менше поклав на терези української долі, - це зробить іс¬торія, якщо буде потрібно.
Здобутки безсумнівні: широке міжнародне визнання, серія політичних і економічних угод із сусідніми і далекими держа¬вами, що визначає наше місце у світовому співтоваристві та допомагає політичному й економічному усамостійненню, кон¬струювання структури державності. Нарешті, головний наш здобуток - збереження міжнаціонального спокою в непростих умовах, завдяки чому Україна залишається однією з небага¬тьох мирних зон не лише в Співдружності Незалежних Дер¬жав, айв усьому нинішньому світі.
Колись не останній з філософів людства сказав, що ідея завжди була зганьблена, коли вона протиставляла себе інтере¬сові. Історія підтвердила це як незаперечний свій закон - якщо йдеться про цілі суспільства. Отже, варто подбати про те, щоб для всіх громадян України вона стала не лише життє¬вим інтересом, але й ідеєю. Бо інтерес без ідеї нікуди не веде.
Що ж до людей, які свідомо присвячують себе справі роз¬будови України, то серед них дедалі міцнішає переконання, що сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична рито¬рика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу політичних противників, а здатність робити кон¬кретні справи або принаймні запропонувати конструктивну думку для розв'язання тієї чи іншої суспільної проблеми.
Ми можемо сперечатися між собою, але повинні забувати всі незгоди й образи, коли треба об'єднатися в дії для України.
Нашим девізом мають стати слова одного з добрих синів України: хай згине моє ім'я, але хай живе і благоденствує Україна.


9. Першоджерела історичної пам'яті
Було літо 1113 року, теплий вітерець проник у вузьке ві¬конце келії, приголубив стомлені повіки ченця, ворухнув дов¬гою бородою. День за днем, місяць за місяцем, рік за роком старий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор опису¬вав минувшину. Він не помічав, як спливає час. Історія запо¬лонила Несторове серце. Тільки для короткого сну і скромної трапези підводиться він з-за столу, щоб відтак продовжити роботу над великим задумом: описати події від всесвітнього потопу до сьогодення.
Літа зігнули спину, посріблили волосся, висушили колись здорове й сильне тіло. Від довгого сидіння, від скромного харчу (хліб, овочі й вода) слабнуло серце, зросталися суглоби, але Не¬стор зневажав поклик плоті. Прагнув завершити літопис. Про події за межами келії дізнавався від молодого монаха- послушника, який приносив йому хліб і воду. Невтішними були відомості: влада, гординя і багатство роз'їдають душі лю-дей. Скрізь чвари і неспокій. І ще одна новина: на великокня¬жому київському престолі новий князь - Володимир Мономах.
Історик і письменник Київської Русі, Нестор, мабуть, не до кінця усвідомлював, який неоціненний дар зробив він наступ¬ним поколінням! «Повість минулих літ» стала першоосновою вивчення історії нашого народу. Було чимало інших літописів тієї пори (за часів Ярослава Мудрого було закінчено найдавні¬ше літописне зведення), але жоден з них своєю універсальністю, послідовністю не може зрівнятися з «Повістю минулих літ» Нестора.
Літописець розповідає про східних слов'ян, про землі, які вони заселяли. З особливою ретельністю описує Подніпров'я, зокрема, подорож по Дніпру апостола Андрія в І столітті н. е., коли він уподобав гори, на яких згодом виник Київ. Викорис¬товуючи джерела про ранні слов'янські племена, про засну¬вання Києва, утворення могутньої держави на Сході Європи - Київської Русі, автор «Повісті минулих літ» витлумачив їх з позицій історика. Він не був апологетом князівської влади, тому на багатьох князів у нього критичний погляд. Звичайно, засновник Києва князь Кий, а також Аскольд і Дір, Ольга, Володимир і Ярослав, Борис і Гліб - гідні похвали. Передусім за їхнє служіння вітчизні. Нестор вважає, що кожен прави¬тель має бути патріотом і миротворцем. Він високо цінує вмін¬ня монарха помиритися з ворожою країною (як це робив князь Олег, підписавши договір між Київською Руссю і Візан¬тійською імперією 907 і 911 років), помирити князів, відвер-нути шляхом переговорів вторгнення ворожих племен на те¬риторію держави.
Упродовж віків історична хроніка киянина Нестора була прикладом єднання, патріотизму й поваги до інших народів. Літописець прагнув, щоб його читачі не тільки поринали в минуле, а й узяли з історії урок на майбутнє.
«Повість минулих літ» справила значний вплив на станов¬лення історичної науки в Україні, Росії й Білорусії. Добре відома була вона в країнах Заходу. З XIV до XVIII століття було зроблено понад двісті списків літопису з незначними пе¬реробками й доповненнями. Інтерес до одного з найповніших літописів Київської Русі супроводжувався зростанням уваги до особи його автора. А мешканці Києво-Печерської лаври від покоління до покоління берегли пам'ять про Нестора - одного з найвизначніших діячів Київської Русі

10. Реймське євангеліє
Реймське євангеліє - маловідомий книжковий раритет, створений у першій половині XI століття і тоді ж назавжди вивезений з України. Але нині нам належить не стільки шко¬дувати за ним, скільки пишатися. Адже книга ця стала, як це не дивно звучить сьогодні, однією з найцінніших духовних реліквій французького народу. Книга, яка найбільше циту¬ється за кордоном у контексті історії Франції, має безпосеред¬нє відношення і до української історії, бо пов'язана з іменами Ярослава Мудрого і його знаменитої доньки Анни.
За радянських часів пройшов на екранах кінотеатрів фільм «Анна Ярославна - королева Франції». Багатьох глядачів, безумовно, привернув увагу один епізод у цьому фільмі: після урочистого прийому на території Софії Київської високопо¬важного посольства з далекої Франції Ярослав Мудрий дає останні розпорядження щодо посагу своїй наймолодшій донь¬ці Анні, яка має виїжджати до далекої країни як майбутня дружина французького престолоспадкоємця. Одним з перших як найдорожчий подарунок Анні Ярослав Мудрий назвав Євангеліє, написане зовсім недавно для великокняжої бібліо¬теки тогочасною давньоукраїнською мовою і оправлене в по¬золочені прикраси.
Виявляється, цей епізод з фільму - достовірний історич¬ний факт, який у майбутньому мав цікаву й неоднозначну ін¬терпретацію цілої низки зарубіжних істориків.
Анна Ярославна привезла подаровану батьком книгу до невідомої їй Франції 1050 року. Це давньоукраїнське Єван¬геліє, як засвідчують дослідники, було написане в Києві спеціально для Анни, бо її ім'я вказане в самому рукописі. Створена кирилицею, книга довго нагадувала доньці Яро¬слава Мудрого про її далеку Батьківщину. Вона присягалася на цій книзі, ставши незабаром королевою Франції. Мож¬ливо, це з її доброї легкої руки, покладеної в урочистий момент коронації на сторінки батькової книги, наступні ко¬ролі Франції започаткували цю традицію - присягу на вір¬ність своєму народові, засвідчену на привезеному з Києва Євангелії.
Після смерті Анни Євангеліє якийсь час зберігалося в ко¬ролівських палатах. Та ось майбутній король Чехії Карл IV вивозить цю духовну реліквію до Праги. З добрими намірами, аби прислужилася вона чеському народові, він дарує книгу одному з монастирів своєї столиці.
Незабаром заново переписана книга, уже з доданим чесь¬ким варіантом, знову опиняється у Франції, у місті Реймсі (звідси назва - Реймське), а в 1793 році знову зникає з архі¬вів. Після закінчення революції її віднаходять, і вона вже на¬завжди прописується в Реймській бібліотеці.
Один з аргументів, який переконливо засвідчує українське походження цієї унікальної книги, - кольори ініціалів, заго¬ловних літер і різноманітних заставок, якими завжди слави¬лися київські рукописні шедеври. І, безумовно, мають рацію ті дослідники, які вважають, що саме в ці художні деталі творці вкладали своєрідний національний код свого народу, особливості його світосприйняття й мислення. У художньому оформленні Реймського євангелія переважають сині, жовті і малинові кольори - барви, які були на прапорах Київської держави, а відтак і козацької України.
Хто тільки не «присвоював» собі це Євангеліє: і чехи, і словаки, і греки, і росіяни. Та й серед самих українців, як зазвичай і в інших принципових питаннях вітчизняної істо¬рії, теж досі немає єдиної думки щодо історії цієї літературної пам'ятки.

11. Стодзвонні джерела
Розповідав колись батько, а батькові - дід таку легенду.
Стояла в селі дзвіниця. Сто дзвонів на ній було. Радість чи горе, свято чи урочистість - лунав той стодзвін сумно й весе¬ло, задумливо чи бурхливо, траурно або вогнисто - на всень¬кий світ.
І от прийшли татари-ординці. Спалили село, старих та ді¬тей знищили, молодих забрали в неволю... Тільки дзвіниці не вдалося їм зруйнувати - крізь землю провалилася.
На тому місці з'явилося джерело. І як прислухатись або прикласти вухо край берега, біля водиці, - то чути звуки: лу¬нає десь з глибини стодзвонна мелодія.
З глибини віків до нащадків доходить лише найцінніше. Як кожна людина бере із собою в далеку дорогу лише те, що може пригодитися на все життя, так і кожен народ крізь усі катаклізми своєї історії проносить найдорожчий свій скарб - фольклор, свою духовну корону, своє слово й мелодію: леген¬ди, казки, перекази, думи, співанки. І в цій діадемі мистець¬кій найціннішою перлиною, напевно, є пісня - синтез слова й мелодії.
Як в усій гамі людських почувань кохання є сліпучою вер¬шиною, так і в безкінечних виявах людської душі пісня є тим золотим злитком, виплавленим у горнилі віків жаром сердеч¬ним багатьох поколінь.
Все зникало у вогнях світових потрясінь, навіть цілі наро¬ди й цивілізації. У пожарищах війн рушилися мури й форте¬ці, горіли храми й палаци, нищилися фрески і мозаїки, попе¬ліли картини, літописи, книги, інші вияви людського генія, мільйонами гинули самі люди. А от пісня - мов Фенікс...
Виростали на землі знов діти, як зелена травиця повесні після хуртовини, а між тією травицею знову струменіли з на¬родних глибин дзвін джерела. Пісня... Вона супроводить нас усе життя. Над колискою - й над могилою. На весіллі - й на ратнім полі. Від язичниць¬ких тризн, від прадавніх маївок, щедрівок десь у лісі чи на березі річки - до кабін космічних кораблів. У час найбільших торжеств, народних гулянь. У хвилини самотності.
Та що в тобі за диво таке, пісне, що за вогонь, який магніт, яка сила незмірна таїться в тобі, що примушує нас любити й ненавидіти, сміятись і плакати?.. То скроплює душу росою, то запалить раптом вогнем? Надихає на творчість, на мирну працю - і кидає в бій, на смерть?
У горі й радості, у праці та відпочинку ти розцвічуєш наше життя, робиш його запашним, поетичним, легшим, світлі¬шим. Ти роз'ятрюєш душу - й лікуєш рани душевні. Поряд¬ного робиш мужнішим, лихого - добрішим, Викликаєш у нас найтоншу гаму почуттів, на які тільки здатна людина. Від не¬стримного вогню, од гніву бурхливого - до сліз, теплих, ніж¬них і лагідних, що омивають душу, немов травневий дощик яблуневий цвіт...
Пісня - як незглибна криниця, дно якої оповите памороз¬зю віків десь в незмірних глибинах рідної землі. Дивишся в її безмірну глибінь - та й дна не видно...
А ще можна порівняти народні пісні з високими соснами в лісі. І озон душі дають, і примушують глянути вгору, на верхів'я своєї культури, у високе мистецьке небо.
Отакий її вимір - від кореня до вершини.



12. Поетична біографія українського народу
Українська пісня! Хто не був зачарований нею, хто не зга¬дує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою горду юність, своє бажання бути красивим і ніжним, сильним і хоробрим?
Який митець не був натхнений її багатющими мелодіями, безмежною широтою і красою її образів, її чарівною силою, що викликає в душі людській найскладніші, найтонші, най¬глибші асоціації, почуття, думки і прагнення всього, що є кращого в людині, що підносить її до вершин людської гіднос¬ті, до людяності, до творчості?
Який боєць не знаходив для себе в українській пісні сили й завзяття, бойової щедрості, любові до народу, презирства до ворога і до смерті?
Виринають із сивини століть і проходять гордою ходою пе¬ред нашими воїнами славні прадіди - Байда Вишневецький, Дорошенко, Нечай, Богун, і Богдан, і славний Морозенко, і козаки Швачка та Голота.
Який трудівник - ой у лузі та ще й при березі, чи в полі на роздоллі, чи серед степу широкого, чи на морі глибокому, чи в шахті під землею, чи на заводі за верстатом - не почував легкості й бадьорості від її геніального ритму?
Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колис¬кою дорогих дітей своїх?
Яка дівоча весна не приносила кохання на її крилах?
Українська пісня - це геніальна поетична біографія укра¬їнського народу. Це історія українського народу, народу- трудівника, народу-воїна, народу, що цілі віки бився, як лев, за свою свободу, що цілі віки витрачав усю свою силу, свою кров, своє життя, як казав великий Шевченко, «без золота, без каменю, без хитрої мови» на виковування в боротьбі сво¬боди, права на повноцінне життя, на виявлення в житті всіх своїх здібностей!..
Тяжка була історія. Кривава, бодай не вернулась. І народ, якого позбавляли багатьох можливостей, у кривавій бороть¬бі вилив свою душу, свій поетичний геній у єдине, у що міг, — у пісню, у безсмертну українську народну пісню. Укра¬їнська пісня - це бездонна душа українського народу, це його слава.
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине, От де, люди, наша слава, Слава України.
Честь і слава українському народові, що створив ці пісенні скарби, якими можемо з гордістю ділитися з людством, ви¬кликаючи в нього подив і захоплення.
Честь, вічна слава і добра пам'ять достойному сину Украї¬ни - композитору Миколі Лисенку, який у найпохмуріші цар¬ські часи не кинув народ свій, а ціле життя присвятив збиран¬ню української фольклорної пісні, який учився в народу (як він казав, «учився на сірій свитині, на грубій сорочці, на дьог- тяних чоботях - там душа Божа сидить»), який увесь свій та¬лант і многолітній труд поклав на те, щоб знайти, зберегти перли народної творчості, обробити їх і повернути народу, по¬вернути нам, любовно очищені й витончені, як скромний дар достойного сина й учня своєму батькові - народу-вчителю.
Будьмо гідними цих коштовних перлин, бережімо їх, про- світляймо й очищаймо ними наші душі й серця, передаваймо цей неоціненний скарб нашим дітям і внукам!
13. Коштовні пам'ятки Київської Русі
Про величезну роль Києва як столиці однієї з найбільших східноєвропейських держав середньовіччя свідчать не тільки літописні повідомлення, залишки архітектурних споруд, а й велика кількість знайдених у ньому скарбів. Це - неоціненне джерело для вивчення історії, політики, економіки, торго¬вельних зв'язків, соціального устрою, духовного розвитку і культури. Особливе значення мають матеріали скарбів у до-слідженні давньоруських ремесел. Знайдені коштовності та¬кож указують на певні події, пов'язані з міжкнязівськими усобицями і навалами кочових степових орд.
Поняття «київські скарби» для світової науки й культури стало синонімом найвеличніших досягнень першої східнослов'янської держави. Виявлені В Києві коштовні зна¬хідки містять майже третину всіх скарбів, знайдених на тери¬торії Київської Русі. Це не просто предмети побуту або юве¬лірні прикраси, виготовлені з дорогоцінних металів, це виняткові пам'ятки історико-культурної спадщини однієї з найвеличніших середньовічних держав Європи. Серед них - сотні безцінних виробів, у яких відображена не тільки техно-логія далекої епохи, її досягнення в ювелірному ковальстві, литві, техніках емалі, чорніння, карбування, гравірування, а й, найголовніше, передано яскраві образи перехідної епохи від язичництва до прийняття християнства. Особливо часто трапляються зображення Ісуса Христа, Богородиці, архангела Михаїла, архангелів, святих апостолів, а також яскраві об¬рази первісної доби давніх слов'ян.
Майже всі скарби в Києві знайдено на забудованій у давні часи території міста, і цілком імовірно, що їх закопували в окремих садибах їхні власники або в місцях, прилеглих до церков і монастирів.
Більшість київських скарбів складається з ювелірних жі¬ночих прикрас, виготовлених із золота й срібла. При цьому спостерігається значна перевага срібних ювелірних виробів. Це взагалі закономірність для всіх скарбів середньовічної Єв¬ропи, коли золота було дуже мало, а срібло добували в бага¬тьох країнах. Золото в європейських країнах з'явилося тільки після відкриття Америки наприкінці XV - на початку XVI ст. У Київську Русь воно потрапляло переважно через Візантій¬ську імперію, а срібло - зі східноєвропейських та азіатських країн, зокрема від арабів.
Деякі скарби містять монети Візантії, арабських і європей¬ських країн, Київської Русі. У Києві знайдено близько оди¬надцяти тисяч арабських монет, майже двісті візантійських інезначну кількість монет західноєвропейських країн. Вели¬кий інтерес викликають знахідки майже унікальної монетної гривні так званого особливого київського типу, що являла со¬бою зливок срібла певної форми й ваги. На території Києва виявлено близько двохсот знахідок срібних і золотих гривень, здебільшого саме київського типу. Монетні скарби дають змо¬гу не тільки робити точніші висновки про заховання скарбів, а й вивчати торговельні зв'язки Київської Русі з іншими кра¬їнами.
Накопичення коштовностей відбувалося в заможних сім'ях. Це були жіночі прикраси, які передавалися у спадок від одного покоління до іншого. Найімовірніше, що в мирні часи ці родинні коштовності зберігалися вдома. На випадок небезпеки їх перекладали в горщик або мідний чи бронзовий казанок, заливали воском для кращого зберігання речей і хо¬вали поряд із будинком у землі.
Більшість предметів скарбниці Київської Русі зберігається в Музеї історичних коштовностей України в Києві.
14. Мистецтво спілкування
Як відомо, взаємини з людьми можуть обмежуватися по¬смішкою, кивком голови та іншим жестом, але найчастіше — це привітання, а далі - жвава розмова або поважна бесіда. Якщо художники мислять образами, музиканти - звуками, учені - почуттями, то всі разом, а з ними і решта людства, по¬слуговуються мовою, словом як основним засобом вияву на¬ших думок. Зрозуміло, не можна навчитися думати, не вмію¬чи говорити, і навпаки.
Що ж потрібно, аби оволодіти вмінням говорити? Певно, знати мову - цього замало, треба ще усвідомлювати, як і про що розмовляти. Опанувати мистецтво ведення бесіди людство намагається здавна. На основі багатовікового досвіду воно ви¬робило основні правила бесіди. І кожне нове покоління вно¬сить у неї свої особливості.
Ще стародавній філософ Епіктет пояснював, що людина має слухати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав:
- Краще слухати, ніж говорити.
- Чому?
Мудрець відповідав:
- Недарма нам Бог дав один язик і пару вух.
На початку XII століття на Русі широко відоме «Повчання до дітей князя Володимира Мономаха», де дітям князів тадружинників рекомендувалося вести бесіду таким чином: «У присутності старших мовчати, мудрих слухати, старшим під¬корятися, з рівними собі й молодшими в любові перебувати, без лукавого наміру розмовляючи, якомога більше вдумувати¬ся, не шаленіти словом, не осуджувати мовою, не багато смія¬тися...».
У XVII столітті у Франції побачила світ книжка, яка зго¬дом стала відомою у всій Західній Європі під назвою «Мисте¬цтво галантних бесід», «Як стати людиною з добрими манера¬ми». Не одне покоління, додержуючи приписів подібних книжок, оволоділо вмінням вести світську бесіду на теми, які ні до чого не зобов'язували: про погоду, лови, перегони тощо.
Дейл Карнегі пропонує простий спосіб стати найцікавішим співрозмовником: для цього, по-перше, слід бути уважним слухачем з початку і до кінця розмови, заохочуючи інших розповідати про себе, бо їх набагато більше цікавлять свої проблеми, ніж ваші; по-друге, треба приєднатися до погляду співрозмовника. А охочим побесідувати Карнегі дає поради від супротивного: «Якщо ви хочете дізнатись, як змусити лю¬дей уникати вас, сміятися з вас поза очі або навіть зневажати вас, то ось вам на цей випадок рецепт: ніколи нікого довго не вислуховуйте. Безперестанку говоріть про себе самого. Якщо у вас з'являється якась думка в той момент, коли розмовляє ваш співрозмовник, не чекайте, поки він закінчить. Він не такий розумний, як ви. Задля чого витрачати час, ви-слуховуючи його пусту балаканину? Відразу ж втрутьтеся й перебийте його на середині фрази». Підсумовуючи, Карнегі запевняє, що такі люди - нудні, невиховані, самозакохані та самовпевнені. Вони ніколи не стануть добрими співрозмовни¬ками, бо не вміють слухати.
Кажуть, що розумних і приємних співрозмовників так мало передусім тому, що більшість людей думає над тим, що вони хочуть висловити, а не як слід відповідати. Найкмітли- віші та найввічливіші лише набирають уважного вигляду, водночас у їхніх очах, на обличчі - неуважність до того, що їм кажуть, прагнення якнайшвидше повернутися до того, що самі вони хочуть сказати. Мало хто розуміє, що таке намаган¬ня подобатися самому собі - кепський засіб сподобатися ін¬шим чи їх переконати і що вміння слухати та доречно відпо¬відати - це одна з неодмінних якостей, притаманних гарному співрозмовнику.

15. Унікальність Коктебеля
Місто Коктебель розташоване на Кримському півострові біля підніжжя гори Карадаг, де море, гори, ліс і степ форму¬ють цілющий сухий і теплий клімат. Та славиться воно не лише чарівними краєвидами, унікальною природою й сприят¬ливими кліматичними умовами для відпочинку. З містом пов'язане життя багатьох діячів культури й науки.
Засновником дачного Коктебеля вважають академіка, лі¬каря Едуарда Юнге. У кінці дев'ятнадцятого століття він по¬чав розпродавати частину своїх земель під дачні ділянки, і з того часу місто перетворилося на популярний курорт. Осо¬бливу роль у розвитку Коктебеля відіграв поет і художник Максиміліан Волошин, який оселився тут у тисяча дев'ятсот сімнадцятому році. Його будинок став унікальною творчою майстернею. У ньому художник створив цикл акварелей, які поетично передають настрій, навіяний прекрасними гірськи¬ми й морськими пейзажами. Через кілька років Волошин пе¬ретворив свою дачу на безкоштовний будинок творчості, який став культурним і творчим осередком. Тут відпочивали й працювали відомі письменники, художники, учені, громад-ські й культурні діячі.
Максиміліан Кириенко-Волошин народився в Києві, у сім'ї юриста. Навчався в Московському університеті. Багато часу присвятив самоосвіті, працюючи в бібліотеках Європи, брав уроки малювання й гравюри в Парижі. Він був усебічно об¬дарованою людиною - поетом, філософом, художником. До того ж мав унікальні здібності, про які ще за його життя складали легенди. Волошину ми завдячуємо тим, що саме в околицях Коктебеля було створено центр планеризму. Про це свідчить одна з розповідей.
Це сталося під час прогулянки поета з авіатором Костянти¬ном Арцеуловим — онуком відомого художника Айвазовско¬го. Волошин привів його на одну з гір, що оточують місто, зняв капелюха, підкинув догори й почав читати вірші. Капе¬люх залишався в повітрі, доки Волошин не закінчив декламу¬вати. Випадок настільки вразив льотчика, що він порекомен¬дував обстежити це місце соратникам-авіаторам. Тисяча дев'ятсот двадцять третього року тут відбулися перші змаган¬ня з планеризму.
Не виключено, що Волошин інтуїтивно відчув загадковість Коктебеля, адже тут знаходиться одне з унікальних місць у світі - Карадазька магнітна аномалія. Стійкі вітри, які часто дмуть з моря, створюють на гірських хребтах потоки повітря, що підіймаються високо вгору. Таким чином це місце сталонадзвичайно зручним для планеризму. Тут починали свій [X шлях у небо відомі льотчики й авіаконструктори О. Антонов, С. Ілюшин. Відвідував ці місця й знаменитий конструктор космічних кораблів Сергій Корольов.
Карадаг, біля якого розташований Коктебель, є також уні¬кальним геологічним об'єктом. Сто п'ятдесят мільйонів років тому це був діючий вулкан. Сліди як самого виверження, так ^ і наступних процесів вивітрювання створили природний комп¬лекс дивовижної краси. Побачити цей витвір природи, відчу¬ти його велич і могутність зблизька можна, підійшовши на човні до прямовисних скель. Особливо вражає скеля-острів. Піднімаючись із моря, вона схожа на дивну кам'яну арку. По¬гожої літньої днини під променями сонця ця скеля стає яскраво-жовтою, тому й має назву - Золоті ворота.
Унікальна природа Карадагу. Тут створено Карадазький заповідник, у якому представлено багато рідкісних тварин і С рослин, занесених до Червоної книги України і Європи.


16. Шлях до гармонійної особистості
З давніх-давен ідеалом грека була сукупність чеснот - аре¬те. Її зміст віддзеркалював певний історичний період і зміню¬вався разом зі зміною поколінь. Так, у давні часи поряд із вимогами мужності, розуму та краси визнавалася необхід¬ність бути спритним, сильним, витривалим, розсудливим, ввічливим. Греки тлумачили людську сутність як єдність добра і зла, а дії людини - як постійний вибір між ними. Громадою схвалювалася і така людська якість, як уміння подобатися, у якій елліни вбачали передусім здатність людини виявляти свої позитивні риси. Це було прагненням до духовної близь¬кості, потягом до людського спілкування.
Упродовж усієї давньогрецької історії навколо арете не припинялися суперечки. Чи то її успадковували лише аристо¬крати, чи то вона була результатом наполегливого самовдос¬коналення. Врешті-решт цю здатність звели до чотирьох ком¬понентів, і, таким чином, мужність, мудрість і справедливість урівноважувалися розсудливістю. В основу арете було покла¬дено ідеал досконалої людини.
Однією з найцікавіших сторін давньогрецької культури, пов'язаної з формуванням досконалої людини, був спорт. Змалку дітей навчали не тільки вчителі грамоти, музики, а й учителі гімнастики. Святом краси й мужності ставали різно¬манітні змагання, найавторитетнішими серед яких були Олімпійські ігри. Однак упродовж тривалого часу раби, іно¬земці виключалися з кола учасників. Серед еллінської арис¬тократії цінувалася не сама лише краса і високі фізичні мож¬ливості тіла, але і їх обов'язкове поєднання з моральними чеснотами.
До пошуків досконалості греки активно залучали медици¬ну, яка органічно була пов'язана зі спортом. Особливого зна¬чення надавали цілющій силі фізичних вправ, перемозі над самим собою. Так, взірцем великої витримки, сили волі і мужності були ті, хто досяг успіхів у спорті, подолавши тяж¬ку хворобу і викликану нею духовну кризу. За участю цих спортсменів було розроблено систему лікувальних вправ, і вона стала однією з галузей давньогрецької медицини. Спіль¬ною метою спорту й медицини було досягнення максимальної тривалості активного життя людини. Основи клінічної меди¬цини заклав Гіппократ, під керівництвом якого в У-ІУ ст. до н. е. на острові Кос сформувалася славетна медична школа. Турбота про здоров'я вважалася в Давній Греції важливим суспільним обов'язком кожного громадянина, а нехтування ним осуджувалося.
Греки вважали, що, прагнучи досконалості, людина пови¬нна гармонійно поєднувати духовне і тілесне, завжди напо¬легливо працювати над собою. Важко назвати хоча б одну сторону життя елліна, де б це не відчувалося. Візьмемо хоча б таку інтимну справу, як шлюб. Для греків єдиною підста¬вою для нього мало бути кохання, а міцність подружнього союзу забезпечувалася розумінням суспільної значущості зробленого кроку. Шлюб передбачав примноження числа гро¬мадян, які приймали від батьків естафету відданого служін¬ня державі. Негативно ставилися у грецькому суспільстві до нежонатих. Це виражалося в запровадженні податку на без¬шлюбність, у накладанні великих штрафів, і навіть при пер- шій-ліпшій нагоді в повсякденному спілкуванні їм висловлю¬вався осуд. Під час вибору пари важлива роль відводилася батькам, однак обов'язково враховувалися почуття нарече¬ної. Після з'ясування всіх деталей шлюбної угоди відбувало¬ся весілля, проте витрати на нього не мали перевищувати матеріальні можливості обох сторін.
17. Відкриття обручки
Обручка - символ, який підтверджує подружній статус. Купуючи обручки на весілля, наречені часто не замислюють¬ся над походженням і значенням цієї традиції. Насправді в обручки багата історія з гарними легендами й безліччю від¬криттів як наукових, так і життєвих.
Чи давно з'явилися обручки, точно не встановлено, та їх виникнення пов'язують з Давнім Єгиптом. Тоді вони викону¬вали роль печатки, за допомогою якої фараони передавали свою владу та волю через державних представників. Згодом золоті обручки почали носити як прикрасу багаті єгиптянки, а срібні, бронзові, зі скла або глини - менш заможні.
Першу обручку, згідно з давньогрецькою міфологією, но¬сив за наказом Зевса Прометей як спогад про ті дні, коли був прикутий до скелі.
Обряд заручення вперше з'явився в римлян: наречений да¬рував батькам нареченої просту металеву обручку як символ зобов'язань і здатності утримувати наречену. Традиція ж одя¬гати обручку під час заручин на палець нареченої тісно пов'язана зі звичаєм купувати жінку. Обручка була немов ко¬мерційним зобов'язанням, яке підтверджувало, що угоду буде виконано. Крім того, давала знати іншим чоловікам, що ця жінка вже «не продається».
У євреїв обручка з'явилася на зміну звичаю вручати наре¬ченій монетку як зобов'язання, що майбутній чоловік бере на себе фінансове утримання дружини.
Обручки із золота вперше з'явилися в єгиптян, які носили їх на безіменному пальці лівої руки, оскільки вірили, що саме від цього пальця прямо до серця веде «артерія любові».
Особливою силою наділяли обручки й давні римляни. Вони дарували своїм дружинам обручки, стилізовані під ключ, на знак того, що жінка береться розділяти з чоловіком усі обов'язки й допускається в управління домом як рівноправ¬ний партнер.
Церемонія заручення споконвічно була важливіша за саме весілля - просте завершення вдалих заручин. Тільки набага¬то пізніше, за часів християнства, обручка стала частиною ве¬сільного обряду.
У IX столітті Папа Римський Микола дозволив християнам використовувати обручки. Відтоді обручка стала означати не лише матеріальну угоду, а й служити символом вірності, на¬дійності та любові.
Цікаво, що в XV столітті відповідно до церковного статуту при одруженні нареченому на знак його сили одягали залізну обручку, а нареченій на знак ніжності та цнотливості - золо¬ту. Ще пізніше наречений отримував золоту обручку, а наре¬чена - срібну.
За традицією покупка обручок входить в обов'язок нарече¬ного. Обручками вони стають лише після моменту заручення (чи то реєстрація шлюбу в рагсі або вінчання), тому жодних суворих розпоряджень, якою має бути обручка сьогодні, немає.
Давні перекази свідчать, що обручки після весілля слід но¬сити, не знімаючи. Люди вірили, що «якщо охолоне обручка, охолоне й кохання».
Протягом багатьох століть обручці приписувалося майже містичне значення. Існує безліч пов'язаних із цим прикмет. Наприклад, уважається, що батьки можуть передавати свої обручки лише в тому випадку, якщо досвід їхнього сімейного життя позитивний. Обручки з позитивним шлюбним досві¬дом варто берегти й передавати тій дитині, яка на це заслуго¬вує.
Це справді лише символ, хоча й дуже багатозначний. Він має уособлювати міцні сімейні стосунки, гармонію, порозу¬міння, любов і надійність.
18. Скам'янілі дерева
На початку сімдесятих років минулого століття під час роз¬робки піщаного кар'єру неподалік міста Дружківки Доне¬цької області було виявлено цікаву знахідку. На площі в один гектар серед твердих, наче граніт, пнів було розсіяно безліч скам'янілих шматків дерева. їх розміри були різні: одні ледве сягали двох-трьох сантиметрів, інші - кількох метрів. А на північно-східній околиці селища було знайдено цілий мінера¬лізований стовбур завдовжки в шість метрів і завтовшки в метр.
За свідченнями археологів і геологів, які досліджували цю територію, дерева були розташовані в земних надрах майже вертикально. Деякі з них піднімалися над підошвою кар'єру на дванадцять, а подекуди й на п'ятнадцять метрів, корене¬вище ж ішло ще далі в глибину. Розглядаючи тонкі зрізи стовбурів під мікроскопом, учені навіть змогли роздивитися в них клітинну будову. Зовні скам'янілі дерева були схожі на тільки-но спиляні, тільки були вони набагато важчі за деревину і в них дуже чітко можна було побачити кристали кварцу.
Дослідники з'ясували, що знайдені біля міста Дружківки скам'янілі дерева росли в лісах на березі річки понад двісті п'ятдесят мільйонів років тому, коли клімат у цій місцевості був зовсім інший. Висота дерев сягала сорока, а іноді й п'ятдесяти метрів. Найвірогіднішою причиною знищення прадавнього лісу став сильний ураган, який вирвав дерева з коренем. Гіганти попадали в воду, доступ повітря до них при¬пинився, і там вони пролежали сотні років, не розкладаю¬чись.
З часом на місці прадавнього лісу утворилося море. На той час дерева покрив товстий шар осадової породи, але морська вода продовжувала просочуватися. Вона вимивала зі стовбу¬рів органічні речовини, і замість них накопичувалися мінера¬ли. Таке скам'яніння дерев відбувалося протягом тисячі ро¬ків. Про де свідчать численні археологічні знахідки. Навіть сьогодні в цій місцевості можна знайти акулячі щелепи, скам'янілі морські лілії, корали, молюски. Морське дно на-шаровувалося протягом багатьох віків. Нині осадові породи кам'яновугільного періоду на Донбасі знаходять на глибині майже одинадцять кілометрів.
Яким же чином дерева, які були сховані глибоко в надрах землі, виявилися майже на її поверхні? Учені вважають, що на поверхню скам'янілі рештки стовбурів і пнів піднялися приблизно сто сімдесят мільйонів років тому. Тоді на Землі йшов інтенсивний процес гороутворення, який різко змінив рельєф місцевості, і гірські породи з силою виштовхували скам'янілі дерева на поверхню.
«Кам'яний ліс» у донецьких степах - хоча й рідкісне, про¬те не єдине місце у світі. Шари породи виходять на поверхню землі й оголюють скам'янілі стовбури на всіх континентах у багатьом країнах. Аналогічні релікти знайшли в пустелях Монголії й Північної Америки, їх можна спостерігати й на грецьких островах, і в Єгипті, і в Судані. І скрізь ці унікальні пам'ятки історії Землі є національним надбанням держави, знаходяться під її охороною, притягують масу туристів. А в Південній Америці й Австралії і сьогодні ростуть вічнозелені араукарії з гострим пласким листям, лускатою корою й плодами-шишками, які придатні для харчування. Але таких дерев на планеті налічується дуже мало.
19. Учитель
Юрій Нечипоренко хотів бачити свого вчителя, він задовго до зустрічі уявляв собі, як поцілує натруджені руки Григорія Матвійовича, але в той же час йому було якось соромно, ні¬яково через те, що от він, такий молодий, такий ще порівня¬но невправний, став відомим усьому світові, у той час як його вчителя знає тільки оце маленьке сонне місто на березі теплого моря. Але всі його побоювання пропали, як тільки він побачив Григорія Матвійовича. Той зовсім не постарів і, здавалося, був ще бадьорішим, ніж кілька років тому, очі його сяяли мо¬лодо й радісно.
- Ну що ж, - сказав він Нечипоренку, - пишаюся тобою, Юро. Ти, може, й забув уже про свого вчителя, але я ще пам'ятаю, як будив тебе вдосвіта і вкладав у твої втомлені руки смичок. Ти тепер лауреат, відомий музикант, але все ж я твій учитель, і ти мусиш ще раз, можливо, востаннє, позмагатися зі мною перед людьми, серед яких я прожив усе життя. Ми будемо грати з тобою разом. Згода?
- Звичайно, - відповів йому Нечипоренко. - Як ви скажете, так і буде, Григорію Матвійовичу.
На цей не зовсім звичайний концерт зійшлося стільки людей, що невеличкий зал місцевого театру не вмістив і половини їх. Першим виступав Нечипоренко. Лауреат грав так, як мусить грати лауреат - не гірше й не краще, вітали його, як вітають у нас лауреатів - щиро й бурхливо. Але ось одлунали останні оплески. Нечипоренко зійшов зі сцени, сів у першому ряду і тим самим перетворився з виконавця у звичайного слухача.
Завіса довго не одкривалася. Коли ж нарешті вона розсуну¬лася і Нечипоренко рвучко підвівся зі свого стільця, він поба¬чив таке, від чого в нього перехопило подих.
На сцені, вишикувавшись у п'ять рядів по вісім чоловік у кожному ряду, стояло сорок ще зовсім юних музикантів - хлопчиків і дівчаток — зі скрипками в руках. У білих соро¬чечках і в білих блузках вони стояли тихо, непорушно, і всі дивилися на свого вчителя Григорія Матвійовича, який скром¬но притулився десь збоку.
Усі присутні встали. Ще мить - і мертву тишу розбив сплеск чиїхось долонь, і шалені, нестримні овації загриміли в приміщенні.
Учитель переміг навіть без гри. Коли в залі врешті запанува¬ла тиша, Григорій Матвійович точним коротким рухом затис¬нув скрипку під підборіддям. Найбільший критик не міг би зробити жодного зауваження, побачивши цих юних музи¬кантів. Центр ваги .тіла - на ліву ступню, лікоть лівої руки - навпроти серця, гриф затиснутий великим пальцем, щоб не лягав на долоню - все так, як у найбездоганніших маестро.
Потім Григорій Матвійович ледь помітно кивнув головою, і сорок смичків блиснули в повітрі й ударили по струнах, і струни заплакали, а потім засміялися своїй силі й міцності і заспівали пісню, прекрасну й широку, як море.
Нечипоренко слухав до того багато прославлених кварте¬тів, секстетів, був присутній на концертах, де виступали так звані унісони, але таке він бачив уперше. Це було торжество життя старого вчителя, торжество людської праці, це було те, що називають великим і хвилюючим словом - безсмертя...
20. Книжка і комп'ютерні технології
Книжки... Товщі й тонші томи, з малюнками й без них, пожовклі від часу й тільки-но видані, які ще пахнуть друкар¬ською фарбою... Ні, недарма казав у свій час великий Гессе про магію книжки, оспівував її протягом усього свого життя.
Ще недавно святість і безсмертя книжки не підлягали жод¬ним сумнівам. І навіть тоді, коли розквіт комп'ютерної ери вже був очевидним, книжку з тріумфом продовжували роз¬хвалювати як найзручніший, мобільний, надійний і компакт¬ний спосіб збереження інформації.
Однак з'плином часу постало запитання: а чи не застаріла книжка в добу персональних комп'ютерів, глобальних мереж і гіпертекстів? Чи зберегла вона в собі певний потенціал для протистояння натиску комп'ютерних технологій? І, нарешті, чи не час зовсім відмовитися від випуску книжкової продук¬ції й перейти на «електронно-видавничу діяльність»?
Адже з погляду людини інформаційної епохи, книжка - це певна сукупність знань, відомостей. При цьому абсолютно не важливо, якого плану ця інформація: довідкового, навчально¬го чи духовного.
Звісно, не можна не зважати на згадану вище магію книж¬ки з її естетичною цінністю саме як об'єкта культури. Проте, на думку скептиків, значущість книжки в наш час втрачаєть¬ся порівняно з можливостями комп'ютерних технологій, до того ж термін її життя обмежений.
Друга проблема - проблема місця. Мало хто із сучасних мешканців Землі може мати вдома всі ті книжки, які вважає потрібними. Врешті-решт вони можуть «вижити» свого госпо¬даря з квартири.
Третя проблема - екологічна. Чи замислювалися ви коли- небудь, скільки дерев полягло, щоб дати життя якомусь но¬вому роману? Чи не злочин знищувати зелені легені нашої планети?
Четверта проблема - проблема пошуку. За даними статис¬тики, сучасна людина читає в основному так звану «практич¬ну літературу»: Цивільний кодекс, збірник кулінарних рецеп¬тів, телефонний довідник тощо. А спробуйте знайти потрібну вам інформацію в товстому томі! До того ж книжка не завжди фізично спроможна представити цікаве для вас явище в тісно¬му взаємозв'язку з іншими, що з легкістю вдається зробити засобам комп'ютерної технології. Також інформацію просто необхідно регулярно оновлювати, що практично неможливо під час використання книжкової технології.
Отже, основу експансії на книжковий ринок було закладе¬но 1969 року. Саме тоді завдяки Теду Нельсону на світ з'явилася революційна ідея гіпертексту, що невдовзі була пов'язана з іншою статтею, у якій докладно розкривався зміст цього терміна. Так народилась ідея інформаційної мережі, яка вдало реалізувалася в кінці 80-х років XX століття у ви¬гляді Інтернету.
Далі постала проблема об'єднати в одному просторі інфор¬маційні ресурси відео, аудіо й тексту. Це зроблено засобами мультимедіа. Плата ж за використання мультимедіа була дуже високою: для збереження мультимедійних даних потріб¬ні були великі ємності. Тому було спеціально створено лазер¬ний компакт-диск великої ємності, який уміщує до 670 мега¬байтів даних.
До кінця 80-х років XX століття гіпертекст і мультимедіа відігравали вже істотну роль на світовому інформаційному ринку. Залишалося тільки об'єднати їх, щоб на світ з'явилася мультимедійна енциклопедія.

21. Інформаційні ресурси Інтернету
Мабуть, кожному з вас доводилося готуватися до уроку з якогось шкільного предмета, писати реферат або просто шу¬кати відповідь на якесь запитання за допомогою бібліотеки.
Це дуже зручно: багато книжок, журналів, газет, на сто¬рінках яких міститься потрібна інформація, можна знайти на поличках або замовити в бібліотекаря. З переліком книжок та інших видань, що є в бібліотеці, ви можете ознайомитися в бібліотечному каталозі. Якщо важко знайти матеріали з пев¬ного питання, слід звернутися до спеціаліста бібліотеки. Од¬нак, на жаль, полички бібліотеки не безмежні, тому інколи трапляється так, що знайти потрібну інформацію все ж таки не вдається.
А тепер уявіть бібліотеку, що охоплює весь світ, не маючи меж. Кожна країна в цій бібліотеці має свої полички. Але матеріали, розміщені на них, не паперові, а електронні. Тобто зберігаються вони в пам'яті комп'ютерів, розташованих у всіх країнах світу. І, як ви вже здогадалися, зветься така бібліоте¬ка Всесвітньою комп'ютерною мережею Інтернету.
Отримати матеріали з будь-якого питання в цій мережі дуже просто. Як і в звичайній бібліотеці, беремо каталог, але не книжок і журналів, що є в бібліотеці, а каталог інформа¬ційних ресурсів Інтернету. Інформаційні ресурси цієї мережі - це різні види електронної інформації, які зберігаються в па¬м'яті комп'ютерів, об'єднаних між собою за допомогою каналів зв'язку та спеціального обладнання. Каталог ресурсів Інтер¬нету, як і бібліотечний, складається з тематичних розділів, підрозділів тощо. Наприклад, розділ «Наука і техніка» охоп¬лює підрозділи про науково-дослідні організації, конкретні галузі науки (за алфавітом): авіація, астрономія, біологія, гео¬графія тощо. Каталог Інтернету може бути паперовим (існують десятки видів таких каталогів) або представленим на дискеті, компакт-диску чи безпосередньо в мережі Інтернет.
Якщо за допомогою каталогів ви не можете знайти інфор¬маційних ресурсів Інтернету зі свого питання, звертайтеся до «помічників» - пошукових систем, що теж містяться безпосе¬редньо в мережі. Сформулювавши їм запит у вигляді вислову з ключових слів потрібного вам матеріалу або у вигляді речення, ви отримаєте перелік назв та адреси інформаційних ресурсів Інтернету з питань, що вас цікавлять. Користуючись катало¬гами і пошуковими системами, ви можете знаходити необхідні вам матеріали як серед українських або російських, так і серед інших (здебільшого англомовних, що становлять близько сім¬десяти відсотків) ресурсів Інтернету. От де в пригоді стануть шкільні уроки з англійської мови!
За допомогою адрес інформаційних ресурсів Інтернету, отриманих з каталогів і пошукових систем (або від викладачів, друзів чи з різних видань), ці джерела можна переглядати, роздруковувати на папері і, певна річ, зберігати на диску ком¬п'ютера у вигляді файлів.
Важливою особливістю найпопулярнішого нині інформа¬ційного ресурсу Інтернету - "УУеЬ-сторінок - є широке застосу¬вання в них посилань на інші сторінки чи ресурси. Недарма роботу з "УУеЬ-сторінками Інтернету часто порівнюють з пла¬ванням під вітрилами або ковзанням по хвилях.
Звісно, ми лише частково ознайомили вас із невичерпними можливостями всесвітньої мережі Інтернету, адже загально¬відомими є також інші її переваги: електронна пошта, сайти новин, цікаві чат-розмови тощо. Однак сподіваємося, цього вистачило, щоб привернути вашу увагу до рукотворного дива - Інтернету. У самозабутній грі.
У мене перед очима численні натовпи дітей, повністю захо¬плених новою чарівною іграшкою - комп'ютером. Забуто все: затишок рідного дому, авторитет батька, школа, вимоги вихо¬вателів і вчителів, необхідність тривалого й нудного навчан¬ня.
І якщо роздмухати гру до тих грандіозних розмірів, які со¬лодко вимріяв добрий професор Тапскотт, - наслідки будуть жахливими, оскільки дитячі ігри так званих дорослих небез¬печні геть не по-дитячому.
Братання з комп'ютером культивує моральну спустоше¬ність, лінь мозку, вседозволеність і ганебну для дорослих пси¬хологію розбещеної дитини.
Утім, мені не здається, що електронна недуга зайшла по- справжньому далеко. Шкода лише, що моє припущення побу¬доване не на вірі в здатність людини отямитися й зрозуміти, а на невтішній упевненості, що людству, яке загралося, за¬бракне часу й можливості довести цю гру до її логічного за¬вершення.
23. Несподівана зустріч
У природі ще взимку народжується, поволі утверджується й живе передчуття майбутньої весни. Сонце, прибуваючи в середині лютого з кожним днем усе більше й більше, уже го¬тується до повернення птахів. Воно будить або й збудило вже десь далеко у світових мандрах їхню свідомість солодким пе¬редчуттям польоту на рідну землю, яка є для них єдиною до¬рогою, бо лише тут вони співають весільних пісень і лише тут виводять потомство...
Прелюдія весни вичарувала збудливу й гостру красу загад¬кової природи, що всміхалася таємницями.
А ця зустріч на вулиці - наче також усміх таємниці.
На довгих ніжках-галузинках ішов назустріч великий птах. Я впізнав у ньому лелеку, званого ще гайстром чи бузьком. Тільки чому цей гайстер записався в пішоходи замість того, щоб міряти крильми небесні простори? І чому йде по втоптано¬му сніжку так, як міг би йти навесні по шовковій луговій траві?
Тигристе кошеня випірнуло зі щілини в паркані, примру¬жилося, згорнулося пухнастим клубком, і лелека, проходячи мимо, легенько луснув дзьобом його по тім'ю. Кошеня вско¬чило назад у щілину в паркані, а лелека незворушно ступав уперед. Біля колодязя, де сріблилася намерзлою кригою вода, ле-лека спинився. Стрельнув довгою шиєю в один та в другий бік, тоненько клацнув дзьобом. І глянув на вершок клена так, наче хотів дістати щиглика, що метушився на гіллі. Чорно- біло-червоно-жовтий щиглик не звернув ніякісінької уваги на лелеку, і тоді великий птах, наче образившись, знову клацнув дзьобом.
І вже також не звертав увагу на товстодзьобого щиглика, тягнувся поглядом у вечірні небеса. Може, йому вже причу¬вався в сизій висоті поклик лелечий. Але ще не час поверта¬тися лелекам додому, ще не пора озиватися в небесах. Треба чекати принаймні до кінця березня, а коли весна припізнить¬ся, то й довше, лише тоді повернуться побратими додому. Може, тоді повернеться з вирію й лелечиха, на яку він також очікує, зоставшись на зимівлю в селі.
Тужливо подивившись у небо, лелека від криниці поверта¬ється назад у бічну вуличку, з якої вийшов. І я бачу тепер, що праве крило в нього раз і вдруге відвисло до самої землі, чер¬кнувши чорним пером по снігу. Лелека глухо зашипів, наче розгнівався, підтягнув одвисле крило вгору, приклав до дов¬гого тулуба, та скоро воно знову безсило відвисло й знову чер¬кнуло чорним пером по білому снігу.
Отже, переламав крило, а тому й не зумів одлетіти до ви¬рію наприкінці серпня, зостався на догляд дітей чи дорослих у людському гнізді. Ти ж бач, як призвичаївся до безкрилого свого побуту і як призвичаїлись усі до земного лелеки. Та все ж так і жде на весну, чує її прихід заздалегідь, наслухає піс¬ню побратимів у небесах, де ще не скоро їй, скромній і про¬стій, появитися... .
Лелека поволі, але впевненою ходою йде по вуличці, скоро й зникає у відчиненій хвіртці якоїсь садиби, а я не можу по¬збутися гострого відчуття, що спектр пташиних емоцій близь¬кий до людських.

24. Космічні дослідження
Нині вчені бачать у космічних просторах цілі наукові по¬селення з численними лабораторіями, найскладнішими при¬ладами, автоматами, сотнями і тисячами дослідників - це будуть величезні орбітальні станції, де тривалий час ви¬вчатимуться фізичні, біологічні, астрономічні, медичні та інші проблеми. Екіпажі зможуть замінювати один одного, і спеціалісти для них будуть добиратися залежно від завдань, які ставить практика.
Чи можна прогнозувати працездатність людини в космосі? Відомо, що невагомість вносить значний дискомфорт в умови її діяльності, сильно змінює потік інформації, яка поступає в мозок від різних частин тіла, м'язів і органів, істотно пору¬шує координацію рухів. Навіть під час роботи в космічному кораблі, де космонавт має можливість і зручно сидіти, і міцно закріплювати своє тіло, чітко спостерігалося досить значне зниження рівня працездатності космонавта. Для того щоб по¬яснити це явище, дати йому конкретну оцінку, попередити негативний вплив невагомості, були розроблені спеціальні бортові прилади. В їхній основі лежить принцип моделюван¬ня найбільш характерного виду діяльності космонавта - керу¬вання космічним кораблем і його складними системами.
Кожний політ ставить перед дослідниками нові питання - своєрідні загадки Космосу, а їх ще дуже і дуже багато таїть у собі невагомість. Наприклад, треба натиснути кнопку. На Землі - натиснеш не думаючи. У невагомості ж обов'язково, перш ніж натиснути, доводиться продумати цю дію. Відбува¬ється свого роду затримка. Це турбувало й продовжує турбу¬вати вчених.
Щоб дослідити це явище, свого часу у космос підняли спе¬ціальний рефлексограф, який давав можливість записувати час рухових реакцій людини.
У польоті також вивчається зір космонавтів, чутливість шкіри, особливості роботи космонавтів з телеграфним ключем і багато іншого. Численні результати досліджень дозволили зробити висновок про те, що зміни в працездатності космо¬навтів, які покинули Землю, проходять ніби дві фази. У пер¬шій фазі протягом однієї-двох діб порушується здатність підтримувати рівновагу тіла, помітно збільшується кількість помилок при виконанні складних тестів.
У другій фазі всі ці порушення зменшуються, а якість роботи космонавта покращується.
Можна чекати, що після цього поступово буде давати про себе знати стомлення і залежно від цього - зниження праце¬здатності космонавта.
Звичайно, динаміка цього процесу багато в чому залежати¬ме від індивідуальних особливостей організму, від режиму праці і відпочинку в польоті, від ступеня підготовки екіпажу до польоту та іншого. Як швидко почне втомлюватися космо¬навт залежить і від того, який газовий склад у кабіні косміч¬ного корабля, його темцература і вологість, від харчування космонавтів та інших гігієнічних умов.
У наш час учені знають, який винятково науковий і прак¬тичний інтерес для космічної медицини мають польоти орбі¬тальних станцій. Саме вони допомагають спеціалістам відпо¬вісти на численні запитання, ужити заходів щодо забезпечення високої працездатності космонавтів.
Окреслені дослідження мають істотне значення для по¬дальшого освоєння космосу, зокрема для здійснення турис¬тичних польотів на навколоземну орбіту. Вважають, що такі польоти стануть можливими в недалекому майбутньому - до¬рогу в космос давно відкрито. Потім, мабуть, настане час ви¬вчення сусідніх планетних систем. І підготовку до них розпо¬чали вже нині.
25. Виснажливий шлях пошуків
4 жовтня 1957 року ракета вивела на орбіту штучний су¬путник Землі. Це стало першим необхідним кроком в освоєн¬ні космічного простору. Без ракети-носія не могло бути й мови про космічні польоти.
На чолі великої справи стояв керівник, який вірив у реаль¬ність таких польотів у той час, коли багато хто вважав їх фан¬тастикою. Цим керівником був Головний конструктор у галу¬зі ракетобудування й космонавтики, академік, українець за походженням Сергій Корольов.
Працювати з Корольовим було важко, але цікаво. Підви¬щена вимогливість, стислі терміни завершення завдань, но¬визна, яка приховувала не лише приємні несподіванки, - усе це змушувало тих, хто з ним працював, постійно перебувати в стані нервового напруження.
Проте всі ці труднощі, незручності, а інколи й серйозні не¬приємності видавалися мізерними порівняно із захоплююче цікавою роботою. Однією з причин постійного інтересу до ро¬боти була її новизна. Корольов не любив спокійного життя, не любив повторюватися. Розробляючи якусь нову конструкцію, пройшовши виснажливий шлях пошуків, надавши конструк¬ції потрібного ступеня завершеності, він начебто втрачав ін¬терес до теми. Часто свої досягнення «дарував» спорідненому колективу, притому навіть переводив своїх колег у нову гру¬пу конструкторів. Це свідчило про масштабність його погля¬дів, правильне розуміння державних завдань і невичерпну творчість.
Попри велику щедрість Сергій Корольов нікому не переда¬вав тематики, пов'язаної з пілотуванням польотів. Мабуть,
неабияка роль у цьому належала його юнацькій мрії - літати на планерах, а потім на ракетному апараті. Тому й не дивно, що всю інформацію про космонавтів він відстежував сам і контролював дуже ретельно.
Відбір і підготовка перших космонавтів проводилися пара¬лельно з удосконаленням кораблів. Так само, як не було ні¬якого досвіду створення космічних кораблів, був відсутній і досвід підготовки космонавтів. Що очікувало на людину в космічному просторі? Достеменно було відомо, що вона опи¬ниться в невагомості, що під час підйому та спуску на неї будуть впливати великі перевантаження, що корабель пере¬буватиме під дією космічного випромінювання. Як вплине космічний політ на психіку людини? На ці запитання ніхто не міг відповісти.
Перший космонавт Юрій Гагарін зумів зробити все, на що здатна людина. Раніше подібне відбувалося лише в казках.
Перший космічний політ був дуже коротким. Він тривав усього сто вісім хвилин. Але саме ці хвилини ввійшли в істо¬рію людства як початок нової ери — проникнення людини в космос.
Було приємно відчувати, що наші космічні рейси перекрес¬лили песимістичні прогнози деяких учених, згідно з якими людина більше доби не зможе існувати в космосі, а тривала невагомість може стати бар'єром для його освоєння.
Космонавтика розширила обрії наших знань, стимулювала розвиток багатьох галузей науки й техніки. Земляни завжди будуть з вдячністю пам'ятати імена людей, які відкрили нову сферу людської діяльності.
У цьому сузір'ї імен одне з найяскравіших - ім'я нашого співвітчизника - Головного конструктора, академіка Сергія Корольова, який відкрив дорогу людству до космосу і став «батьком» цілої галузі.
26. Гармонія з природою
Погодою в нас на сінокосі, казали, років з півтораста за¬відувала ворона. Це була, так би мовити, наша фамільна во¬рона. Вона сиділа коло нашого куреня на високій сокорині й звідти бачила всіх нас і все, що ми пили, їли, яку рибу лови¬ли, чи де зарізали деркачика косою чи перепілочку, бачила всіх пташок у нашім лісі, усе чула,і, найголовніше, віщувала погоду. Вона бездоганно вгадувала наближення дощу чи гро¬му ще при безхмарному ясному небі, і тільки вже після того, як раптом вона крякне тричі спеціальним голосом, дід почи¬нав ні з того ні з сього кашляти й позіхати, і ми тоді вже не-забаром кидали граблі й вила теж, позіхаючи, падали, як со¬нні, під копиці.
Ворона знала кожного з нас як облупленого. Раз батько, розсердившись на дощ, що вона накаркала, попросив Тихона Бобиря застрілити її з шомпольної рушниці. І що ви думаєте? Не встиг ще батько затулити рота, як вона знялася зі своєї сокорини й перелетіла за Десну на високий дуб. І хоч Тихон категорично відмовився стріляти, вона повернулася з дуба тільки ввечері й накаркала такого дощу й грому, що погноїла все сіно.
Тут читач може сказати, що така ворона нетипова і що дощ міг погноїти сіно й без її каркання. Я скажу, - так, можливо. Але я описую тільки таке, що було колись на Десні якраз там, де в неї впадає Сейм.
До речі, раз уже мова зайшла про погоду й мисливця, який відмовився вбити описану вище ворону, доведеться описати й самого мисливця. Тільки для повноти картини спробуємо змалювати його неповторний образ не звичайним способом, а з погляду качок, що водилися в нашому озері. Зробити це до-ведеться не так для краси стилю, як для більшої правди, бо він же качок убивав, а не вони його.
- О! Уже кульгає, - кряче було стара качка своїм каченя¬там. - Киш у ситняк! Ач, хитається, добра б йому не було...
Каченята миттю ховалися хто куди, качка теж непомітно зникла під воду. До берега наближався Тихон з рябим мис¬ливським собакою. Якщо, пустуючи серед латаття, каченята робилися неслухняні, збентежена мати качка місця собі не знаходить:
- Рятуйте, цілиться! Бачите? Зараз бахне так, що пір'я з когось полетить...
Тихон Бобир справді вже цілився з берега.
Ну, тепер, поки гряне той постріл, ми маємо час розповісти про Тихона зі свого, людського боку. Чоловік він був бідний і тому, аби не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снай¬пером. Проте вбивати диких качок йому доводилося нечасто. Чому? У Тихона одна нога не була в злагоді з другою. Вона була значно короткою, тоненькою і не розгиналася навіть у сні. Унаслідок такої діалектики природи всі качки, курочки, чайки, усе наше птаство впізнавало його ще здалека і ховало¬ся у ситняк або у воду, під латаття. Таким чином навіть кри¬ва нога і та часом служила гармонії природи, її рівновазі.
27. Камінь — одне з найдивовижніших чудес природи
Сьогодні в природі відомо понад дві з половиною тисячі мінералів. їх знаходять у надрах Землі й на дні морів, у мі¬сячному ґрунті й метеоритах. Кожен мінерал має свою назву: аметист, сердолік, яшма... Назви камінню давали ще древні люди.
Краса, привабливість, рідкість кольорових мінералів у при¬роді призводили до того, що вони високого цінувались як прикраси, а дивні й незрозумілі світлові ефекти служили джерелом багатьох народних переказів. Камінь став предме¬том поклоніння.
Світ каміння великий.
Гірський кришталь... З древніх трактатів відомо, що гір¬ський кришталь - це лід, що ніколи не розтане. Легенда про те, що лід, який довго пролежав в горах і тому став кришта¬лем, жила дуже довго. Гірський кришталь не тільки чистий і прозорий, як джерельна вода, але й холодний. Цей камінь за¬вжди вважався символом скромності. Гірський кришталь з давніх- давен згадується в художній літературі й фольклорі. Наприклад, у відомій усім казці добра чарівниця нагороджує Попелюшку кришталевими туфельками.
Аметист може бути ніжно-фіолетовим, як тендітна фіалка, а може загорітися пурпурним вогником. За античною міфоло¬гією, богиня полювання Діана перетворила в ліловий аметист свою німфу, щоб врятувати її від переслідування.
Сердолік нарікають яскравими епітетами: чарівний, таєм¬ничий, магічний, казковий. Древні єгиптяни любили виточу¬вати з сердоліку священні амулети й талісмани. Протягом ба¬гатьох віків із сердоліку виготовлювали різьблені камені із зображеннями міфічних героїв і богинь, звірів, птахів, різні печатки.
Візерунчасті агати й онікси є найпривабливішими само¬цвітами світу. Вони використовувалися людиною ще під час ранніх цивілізацій в Єгипті. Імператриця Катерина II зберіга¬ла прикраси з агату й оніксу в маленькому музеї, не доступ¬ному нікому, крім особливо поважних гостей. З цього зібран¬ня й виріс потім один з найвеличніших музеїв світу - Ермітаж.
Яшма має найрізноманітніші малюнки. Чого тільки не по¬бачиш, розглядаючи колекцію яшм! Тут і золото парчі, і захід сонця над коричневим полем, і тихий вир, і промінь сонця, що пробивається крізь хмари. Таких неочікуваних картин не перерахувати, тому що кожен зріз пейзажної яшми відкриває красу, створену великим майстром - природою. У давні часи художники виготовляли з неї табакерки, шкатулки, вази, кубки, прикраси для палаців і церков, а також символів вла¬ди. Наприклад, булава Богдана Хмельницького була зроблена з яшми й прикрашена самоцвітами.
Бурштин люди цінували дуже давно. Нині на розкопках археологам потрапляють до рук намисто, коралі, підвіски, фі¬гурки людей і тварин, дитячі іграшки й магічні амулети з бурштину. Про походження бурштину є безліч легенд. Чим тільки не уявляється бурштин - морською піною, що застигла в сонячних променях, піною китів, що затверділа, слізьми. З давніх- давен люди помітили властивість бурштину вилікову¬вати різні хвороби. Людину завжди вражали яскравість, прозорість, блиск са¬моцвітів, які вона знаходила. У давнину самоцвіти називали «квітами землі». Каміння близьке нам досконалістю, силою дії на наш внутрішній світ. Постійно змінюються звичаї, тра¬диції, мода й смаки. Але не змінюється краса, народжена в надрах Землі. Мода на красу не проходить ніколи.
28. Багатогранний талант
Дивний, вражаючий і по-своєму романтичний життєвий шлях Івана Кавалерідзе; його доля нагадує гілку грузинсько¬го дерева, яку прищепили і яка розквітла на українській зем¬лі. Іван Петрович, батько якого був грузином, чудово знав українську мову, вся його творчість пов'язана з нашим краєм. Широта творчих зацікавлень Івана Кавалерідзе вражає: він мав вагомі доробки в скульптурі й значні здобутки в кіно й драматургії, і в кожній професії митцеві вдалося сягнути ви¬сот. Йому було присуджено почесне звання народний артист України, але слово «артист» стосовно Івана Кавалерідзе мож¬на тлумачити в його давньому значенні - це людина, яка до¬сягла високої майстерності в мистецтві в цілому. В образо¬творчому мистецтві, в драматургії він був таким же істинно народним артистом, як і в режисурі кіно, за яку, власне, й одержав почесне звання. Кінофільми «Злива», «Запорожець за Дунаєм», «Григорій Сковорода», пам'ятники Т. Шевченкові в Ромнах, Сумах і Полтаві - яке цікаве поєднання в одній особі доробку трьох не в усьому споріднених, а часом і досить віддалених одне від одного видів мистецтва!
То що ж визначає його художню суть? Яка його творча лю¬бов? Митця завжди цікавили постаті відомих особистостей; його образи є значними і складними. Серед них належне міс¬це відведено княгині Ользі, Тарасові Шевченку, Федору Шаляпіну, Льву Толстому. Особливо полюбився Іванові Кавале- рідзе філософ і мандрівник Григорій Сковорода, який був близький художникові своїми ідеями, поглядами на призна¬чення людини; йому митець присвятив понад півстоліття творчих шукань.
Плекаючи в душі образ видатного філософа, Кавалерідзе не міг знати, коли і в якому виді мистецтва створить його. Приєм¬ним і несподіваним сюрпризом стало для нього замовлення пам'ятника Григорію Сковороді в містечку Лохвиці, що на Пол¬тавщині, на честь двохсотріччя з дня народження філософа.
Умови були важкі, несприятливі: грошей на пам'ятник бракувало, не було граніту, бронзи, а терміни виконання ро¬боти були вкрай стислі. Такого напруженого періоду, як осінь 1922 року, у житті йому ще не доводилося переживати. Скульптор працював без перепочинку, з майстерні виходив, аби трохи поспати й поїсти, лише зрідка відволікався корот¬кими прогулянками.
За чотири місяці напруженої роботи було створено образ мандрівного поета, який і сьогодні вражає глядача своїм но¬ваторством, сміливим трактуванням зовнішності й характеру.
Починаючи з лохвицького пам'ятника, тема Сковороди стає для Кавалерідзе справою життя; він створив кілька по¬грудних портретів та барельєфів філософа, меморіальну до¬шку для будинку Києво-Могилянської академії, поставив кі¬нофільм про поета. Вінцем цього напрямку в творчості став пам'ятник Григорію Сковороді, який було споруджено 1977 року в Києві на Контрактовій площі. Автор київського пам'ятника розвиває ідею: Сковорода-мандрівник, сіяч прав¬ди. Вражає сила життєвої правди, простота постаті філософа. Ясний погляд Григорія Сковороди спрямовано на Києво- Могилянську академію, у ньому - звичайна людська замрія¬ність і пророче бачення щасливого майбутнього свого народу.
Сковорода любив світ, людей. Наслідуючи свого героя, Іван Кавалерідзе до кінця життя залишався вірним його образові; думки філософа ще в молодості стали для визначного митця життєдайним зерном, і це зерно дало щедрий ужинок.
29. Унікальний українець
Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ще не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді. Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справ¬ляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на та¬ких можна покластися: вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов'язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсяк¬денного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.
Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатур¬ні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї ділови¬тості й відповідальності, то важко повірити, що він так дале¬ко просунувся б у процесі самовиховання й самовдоскона¬лення.
Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.
Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він - людина, яка не губиться за несприят¬ливих чи й критичних ситуацій, а навпаки - змобілізовуєть- ся, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішу¬чих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об'єктивно зберігається шанс вигра¬ти, - але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припус¬кав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, праг¬нув скористати кожен - бодай і найменший - шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.
Отже, Петро Яцик - це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя - єдиним реальним виправ¬данням життя.
Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє ісце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здо¬будемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.
ЗО. Спорудження пам'ятника Богдану Хмельницькому
У Києві на площі перед Софійським собором - гірка із сі¬рих гранітних брил. На ній напис: «Богдан Хмельницький. 1888». На вершині гірки - бронзовий кінь, різко й раптово зу¬пинений вершником у момент стрімкого руху. Навіть у житті не часто помітиш таку хвилюючу мить - здибленого розпале¬ного скакуна. А тут - усе в бронзі до найменших деталей. І так вражаюче правдиво, що, здається, чуєш іржання коня, останній удар копит об камінь, владний окрик вершника.
Цей скульптурний образ, здається, завжди стояв на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й керовані ним козацькі полки після блискучої перемоги під Пилявця- ми. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях, у протиборстві різних сил.
Творець шедевра - видатний скульптор XIX століття, біло¬рус за походженням, Михайло Микешин. З радістю прийняв¬ши пропозицію вчених - ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й одразу почав працювати над проек¬том. Художник ураховував побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Микеши- на з багатьма портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому їздив Хмельницький під час тривалих переходів, у боях: витривалий, маневрений «син степу» - безвідмовний у битві і відданий своєму господареві. За розпорядженням ко¬зачого генерала степових коней приводили для моделювання прямо в майстерню скульптора.
Нарешті проект готовий і схвалений Київським ініціатив¬ним комітетом. Був складений кошторис, але уряд відмовив¬ся покрити ці витрати, а також виділити з державної казни бронзу на монумент. Та ніщо не могло зупинити Микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи.
Відтоді спорудження пам'ятника Богданові Хмельницько¬му стало всенародною справою. У січні 1870 року вся країна почала добровільний збір коштів. Жертвували переважно найбідніші - селяни, ремісники, солдати, робітники, низько- оплачувані службовці. Однак зібраних коштів було замало.
Щоб зменшити витрати, скульптор відмовляється від су¬провідних композицій на постаменті, усю увагу зосереджує на постаті вершника. Бронзу одержує з переробленого брухту ко¬льорових металів, який дістається з великими труднощами. Влада постійно ставить перепони: Микешина виселяють з бу¬динку, де він працював над пам'ятником, за доносами накла¬дають арешт на майно. У таких складних умовах митець про¬довжує самовіддано працювати.
Через три роки бронзову постать нарешті відлили. Це був високохудожній мистецький твір. Безумовно, допомогли скульп¬тору в таких нелегких умовах не лише його талант, а й наполе¬гливість, сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і титу¬лів, а з власного переконання в потрібності розпочатої справи.
Лишалося встановити скульптуру. Проте ця справа розтяг¬нулася на довгих вісім років. Чиновники робили все, щоб від¬тягнути встановлення пам'ятника. Проблеми з його переве¬зенням з Петербурга до Києва, збереженням, з пошуком міс¬ця встановлення вирішувалися надто повільно.
І все ж настав цей вистражданий, довгоочікуваний день - 11 червня 1888 року. На Софійській площі віднині височів пам'ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на від¬криття тільки його творця - Михайла Микешина. Так чинов¬ники поквиталися зі славетним митцем, який віддано любив Україну.
Майже тринадцятирічна історія спорудження пам'ятника Богданові Хмельницькому стала зразком перемоги таланту художника, народного ентузіазму над бюрократичною тяга¬ниною.

31. Заповітний національний скарб
З-поміж безлічі книжок, з якими має справу історія світо¬вої літератури, поодиноко виділяються ті, що ввібрали в себе науку віків і мають для народу значення заповітних. До та¬ких належить «Кобзар» - книга, яку український народ по¬ставив на перше місце серед успадкованих з минулого націо¬нальних духовних скарбів.
Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, складалися на тернистих дорогах поетичного життя, писали¬ся то в мандрах, то в казематах, мережилися при світлі білих ночей півночі й у пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання.
Хоча більшість поезій написано поза межами рідного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу і в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадь¬ки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі й вічні слова.
Книга формувалася поступово, рік за роком, формувало її саме поетове життя, і все найістотніше із цього життя, з вели¬кого життя українського кріпака Тараса Шевченка - від його юності й до останнього подиху - увібрав у себе цей класичних розмірів томик, збірник поезій, що його в хвилину творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Відтоді, упродовж ба¬гатьох десятиліть, книга ця буде настільною книгою кожного українця.
У «Кобзарі» поет висловив насамперед самого себе, свою особистість, від першого й до останнього рядка книга випов¬нена індивідуальним поетовим почуттям. Тут його, Шевчен¬ків, темперамент, його щира й беззахисна у своїй відкритості душа. Тут думки - ним вистраждані, кривди - ним пережиті, тут картини саме його, Тарасового, дитинства. І мова його, і тільки йому властивий тембр голосу. Тут не позичені знання, а його власний, у розвитку відтворений розум мислителя, мо¬гутній інтелект, що спрагло дошукується істини, простежує людське життя у всеоб'ємності - у конкретній долі сестри- кріпачки і в історичній долі цілих народів. Усе своє, особисто шевченківське, індивідуально забарвлене. Одначе мистецтво тому й мистецтво, що воно здатне творити чудо: особистий, внутрішній світ Тараса Шевченка, переллятий у литво ми¬тецьких синтезів, постав у ліриці й поемах «Кобзаря» в таких художньо-образних виявах, у такій правдивості й глибині ін¬дивідуальних переживань, що в них і сам народ упізнав свою душу, прочитав свою історію, прозирнув у своє майбутнє.
Найгостріші соціальні драми й найтонші нюанси інтимно¬го, гнівний біль безправ'я, неволі, хвилини розпачу, що їх теж знав поет, смутки-жалі знівеченого життя, голос потопта¬ної і пробудженої людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у скрик прокляття, у грізні вибухи прометеївсько¬го титанізму, - все клекоче, все скипілося в художню ціль¬ність книги-сповіді, від початку й до кінця перейнятої вог¬нем, може, найсильнішого поетового почуття:
Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого Бога, За неї душу погублю!
Саме із цієї любові виросла правдива, вогненна поезія «Кобзаря», саме це, ніякими стужами не остуджене синівське почуття й живило той дух протесту, бунтарства, антикріпач- чини, яким наснажена Шевченкова книга.
32. Хрестоматія народного життя
Творчість Івана Петровича Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. З порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника почина¬ється потужний рух національного відродження. Поема «Ене- їда», над якою Котляревський працював майже три десяти¬ліття, стала епохальним за своєю громадською та художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменству.
Життя і творчість Івана Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька діяльність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тоталь¬ний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.
Поневірянням, визиском, кров'ю вписано в літопис історії українського народу сторінки немилосердного XVIII століття. То був час, коли на історичному роздоріжжі народ міг втрати¬ти всё: надії, традиції, культуру, майбутнє і, зрештою, себе. Стихійні процеси щораз захлиналися під безжальною силою і жорстокою сваволею царських сатрапів. Набирало розмаху кріпацтво з його дикунською мораллю та антилюдяними за¬конами. «Доборолась Україна до самого краю», - писав її ге¬ній Тарас Шевченко.
І раптом серед мертвої тиші лунає сміх - зневажливий, саркастичний, життєрадісний. Той сміх не тільки пробудив у душах людей почуття гідності, а й повернув віру в себе, у свою неповторність і значущість.
Мабуть, жоден народ у світі не наділяє такими повнова¬женнями своїх митців, як український. Особливо це стосу¬ється літераторів. Слово завжди було в особливій пошані в нашої громадськості, а тому письменники сприймалися нею майже як пророки. Зрештою, осягаючи нашу історію й зу-пиняючись на реаліях сьогодення, ми переконуємося: у тому, що незалежна Україна відбулася, - заслуга нашого письменництва. Отже, розглядаючи Котляревського лише як літератора, годі й думати про повноту сприйняття цієї суспільної постаті. Тільки мірки громадсько-літературні здатні реально показати його масштабність і значення.
Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрес¬томатія народного життя, панорама побуту і звичаїв. Іван Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв. Основним джерелом і натхнен¬ня, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дій¬сність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі не чуване завдання - передати все новими творчими методами.
Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи й позиції письменник відтворював з незвичайною щиріс¬тю та виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.
За міфологічною ширмою чітко проступають обриси того¬часного суспільства, сповненого життєвих несправедливостей. Національна ж особливість характеру українського народу - непоборна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху.
Цією світлою ідеєю пройнято «Енеїду». За словами Олек¬сандра Білецького, «сила і причина довговічності цього тво¬ру - в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність - у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно- реалістичному світовідчутті, яким пройнято поему». Вона «стала першою друкованою пам'яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого життя і в той самий час відкривала перспективи нового розвитку і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громад¬ським значенням».
33. Ранній автопортрет Шевченка
Упродовж свого творчого життя Шевченко створив понад тридцять малярських і графічних автопортретів, у яких пере¬дав свої думки, почуття, переживання майже за два десяти¬ліття: від романтичного юнака (ранній автопортрет 1840 року) до збагаченої досвідом людини, яка прожила нелегке життя (автопортрет 1861 року).
Автопортрет 1840 року є чудовим заспівом Шевченка-митця до його творчості.
У травні 1838 року, через місяць після викупу з кріпацтва, Шевченко стає учнем Петербурзької академії мистецтв - одного з найавторитетніших вищих мистецьких закладів у Євро¬пі. Розглянувши подані Шевченком малюнки, рада академії одразу зарахувала обдарованого юнака на навчання до четвер¬того класу (усіх класів курсу малювання було шість), поми¬нувши перші три класи - копіювання гравюр і гіпсових голів.
Роки навчання його в академії позначені величезною пра¬целюбністю, систематичною самоосвітою. Творче зерно, яке пригнічувала неволя, тепер дало щедрі сходи. Юний худож¬ник багато й плідно працював, випереджаючи академічну програму, три роки поспіль здобував срібні медалі за екзаме¬наційні роботи.
Крім занять зі спеціальних мистецьких дисциплін, Шев¬ченко багато читав, цікавився історією своєї батьківщини, ін¬ших європейських країн. І, звісно, писав вірші. 1840 року по¬бачила світ його перша збірка - «Кобзар».
Саме в період духовного й творчого піднесення, наприкінці 1839 року, Шевченко розпочав роботу над автопортретом. Твір писав до свого дня народження, як це часто робили ви¬хованці Академії мистецтв.
Автопортрет Тараса Шевченка, як і автопортрети інших студентів, був яскравим романтичним твором, але вирізнявся серед інших робіт. У ньому ліричне поєднувалося з драматич¬ним, замріяність - з тривогою, добросердечність - із сумом, бадьорість - з легкою втомою. Гарний, сповнений гідності й граційності поворот голови до глядача. Ми бачимо зосередже¬не обличчя молодої людини. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, а все інше тане, ховається в напівпрозорих ті¬нях. У порівнянні з яскраво освітленим чолом звертають на себе увагу сховані в тіні очі. Таким чином Шевченко вдається до типового для романтизму прийому - за допомогою світла й тіні підкреслює, виділяє те, на що передусім має звернути увагу глядач. Може здатися дивним, що «дзеркало душі» - очі - художник затінює. Але придивіться уважніше. Погляд очей проникливий, спостережливий, сповнений якогось невисловленого запитання.
Ця аж ніяк не юнацька замисленість здається дивною на округлому, без жодної зморшки обличчі двадцятишестирічного Шевченка. Рожеві, злегка припухлі вуста, ніжна заокру¬гленість гладенько поголених щік і підборіддя, ідеально чис¬те чоло - і раптом цей погляд, цей трагічний злам брів...
У не по літах серйозному погляді відбилося нелегке життя: сирітство, поневіряння, приниження, яких він зазнав, коли був кріпаком. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Милуючись молодим привабливим облич¬чям, окрасою якого є високе, мовби виточене з мармуру, чоло, ми не можемо не відчути й передане в автопортреті інтуїтивне передчуття нелегкого майбутнього.
Як і всі відомі сьогодні оригінальні малярські та графічні роботи Шевченка, цей ранній автопортрет зберігається в Дер¬жавному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві, є окра¬сою його експозиції. Дбайливо зібрані й реставровані художні твори митця - гордість нашого
34. Справжній учений
Познайомитися було з ним легко. Я зайшов до його хати, а він зустрів мене відразу спокійно, без етикету, як свого зви¬чайного знайомого. Ледве чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині було незвичайним. У нас частували тіль¬ки людей близьких, давно знайомих.
У розмові він не намагався навертати мене до своїх погля¬дів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а на¬тякав на них принагідно; якщо агітував, то хіба книжками.
Франко був дуже працьовитим: читав книжки, робив нотат¬ки цілими днями, писав прозові та поетичні твори й наукові статті. Навіть при гостях Іван Якович не покидав своєї праці й, розмовляючи з ними, безупинно працював. От цим і можна по¬яснити велику кількість написаних ним творів і широкі його знання. З усіх українських письменників Франко найбільш плодовитий. Своєю пильністю він набував знання найважливі¬ших чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах і ви¬вчав мови самотужки зі словником і граматиками. Пам'ять мав унікальну і завдяки їй, як і превеликій працьовитості, на¬був надзвичайно широких знань. Своїми знаннями Іван Яко¬вич не хвалився ніколи, а вони показувалися принагідно.
У глибині його знань я часто мав нагоду пересвідчитися. Коли я складав іспит з французької мови, мені дали завдан¬ня - опрацювати добу романтизму й Шатобріана. Після іспи¬ту зайшов я до Франка й згадав про це, і він розказав мені на¬багато більше й докладніше, ніж я написав, спеціально готу¬ючись до іспиту. Чогось такого мені не доводилося в житті за¬знати ніколи більше.
Франко знав релігію краще, ніж професори теології, літе¬ратуру, політичну економію, природничі науки, історію, ет¬нографію ліпше, ніж деякі вчителі тих наук. Узагалі мав він широке коло всебічного знання не як дилетант, а як справж¬ній учений.
Франко мав два захоплення - книжки й рибальство. Біль¬шість, зароблених грошей він витрачав на книжки, бо не всі потрібні матеріали міг знайти по бібліотеках. Помалу зібрав досить гарну бібліотеку з цінних наукових творів і радо по¬зичав знайомим свої книжки. Не раз було скрутно у Франка з грішми, не вистачало на прожиток, але на книжки мусило бути.
Друга його пристрасть - це рибальство. Він не палив, не пив, у карти не грав, жодного виду спорту не знав, а тільки зрідка відривався від роботи і рибалив. Це була його одинока забава і відпочинок. Іноді Франко вибирався десь на село, найчастіше туди, де були невеличкі річки й ставки, і вишуку¬вав усякі нори по берегах, найглибші місця, де сиділа риба. Розумівся він дуже добре, де риба любить пересиджувати, у яку пору найлегше її зловити, і знав прекрасно всякі породи риб, життя їх, норови і звички. Риба цікавила його тільки доти, доки не викинув її з води на берег, а як уже зловив і передав комусь іншому, то йому було до неї байдуже.
35. Таємниці творчості
Таємниці творчості... Спробуємо розглянути деякі чинни¬ки, які так чи інакше впливали на творчу працю Лесі Укра¬їнки, могли прискорювати чи уповільнювати лет її фантазії. Оточення, місце, час, нарешті, найдрібніші різноманітні об¬ставини, зовні малопомітні, позначилися на її душевному ста¬ні, а отже, і на робочому настрої.
У листі до Михайла Павлика поетеса стверджує, що ніде їй так гарно не працювалось, як удома, в Колодяжному, не¬зважаючи навіть на свіже повітря на Волині, від якого часто нападала пропасниця. Саме у звичних умовах власної роди¬ни, де люди для її серця наймиліші, Леся Українка не від¬чувала себе одинокою, нікому не потрібною. Безумовно, ма¬льовнича навколишня природа, доброзичливі, привітні селяни, тихий, уповільнений ритм сільського життя, уважне й дбайливе ставлення батьків - усе це в сукупності сприяло її гарному настрою, посилювало її творчу енергію. Лише по¬деколи її огортала туга через важкий хворобливий стан, роз¬луку з ровесниками-товаришами, однодумцями, полишени¬ми в Києві.
Ще була одна річ, яка відіграла, надто в молоді роки, пев¬ну роль у праці Лесі Українки. Це - звичайний письмовий столик. Поетеса до нього настільки звикла, що відсутність його не могли ніяк замінити навіть кращі столи й інше пись¬мове приладдя. Вона наголошувала, що без письмового стола «...була на чужині, усе одно як без рук і пера».
Здебільшого поетеса не дозволяла поширюватися своїм не¬гативним емоціям, оволодівати цілком її свідомістю. Прикла¬дом такої боротьби проти переживань, пов'язаних з тяжкими життєвими випробуваннями, є написана Лесею драматична поема «Одержима». За одну безсонну ніч, проведену біля ліжка хворого Сергія Мержинського, поетеса створила бездо¬ганний, натхненний взірець, поему-шедевр. Цей факт засвід¬чує її велику силу волі, гартовану ще раніше, за обставин, коли Леся неймовірними зусиллями змушувала себе «крізь сльози сміятись», «сміятись, коли серце ридає». Отже, навіть у такі години душевної негоди поетеса не могла не творити.
Письменниці нерідко доводилося силою волі навіювати творчий настрій. Вона або йшла на лоно природи, або писала лист до близької людини, або просто усамітнювалася. Коли ж з'являлося натхнення, Леся намагалася не розпорошуватись, не відволікати своєї уваги чимось дріб'язковим чи стороннім, а прагнула вповні скористатися припливом творчих сил. Так за три дні було написано драматичну поему «Бояриня», а за одинадцять-дванадцять днів - драму-феєрію «Лісова пісня».
Леся Українка вважала найкращим для праці той час, коли все затихало, скоряючись всесильній володарці - чарівливій ночі, коли годинник показував північ. Думка легше корилась у цілковитій самотині. Поетеса навіть не любила, щоб хто-небудь сидів біля неї чи взагалі був свідком такої творчої, як вона на¬зивала, «врочистої одправи». З диктуванням творів у неї нічого не виходило, коли вона була недужа й не могла самостійно пи¬сати. Особливо не подобалося поетесі переписувати набіло свої твори, це їй давалося навіть тяжче, ніж складання нових.
Показово, що велику за обсягом творчу працю здійснювала Леся Українка не лише безпосередньо під час написання ху¬дожніх творів. Нерідко поетеса перебувала в полоні світу власних персонажів, обмірковувала їхні стосунки під час від¬починку, подорожі.
36. Михайло Драгоманов
Постать Михайла Драгоманова перебуває ніби на стикові двох великих епох в українському національно-визвольному русі - періоду культурницьких об'єднань українофільської ін¬телігенції та періоду виникнення новітніх політичних партій європейського типу.
Народився Драгоманов на Полтавщині в родині з демокра¬тичними настроями й широким зацікавленням історією і літе¬ратурою. Спокійна й розважлива атмосфера провінційного життя завжди дисонувала зі жвавим характером Михайла. Під час навчання в Полтавській гімназії через конфлікт із керівництвом його мало не виключили зі складу учнів. Однак інтерес до навчання при цьому не згас. Більше того, у хлопця з'явилося бажання не лише здобувати знання, зокрема вивча¬ти історію, а й ділитися своїми відкриттями і здобутками з іншими. Так, непомітно для себе, юний Драгоманов вливаєть¬ся до культурно-освітньої роботи в недільних школах, які ор¬ганізовують з ініціативи київської Громади.
Водночас він продовжує працювати й над розробкою науко¬вої історії Римської імперії. У роботі над цією темою виявився потяг Драгоманова до осягнення законів розвитку людського суспільства, пошуку закономірностей, що керують учинками видатних особистостей та цілих народів. Невдовзі він захищає дисертацію, у якій розглядаються соціально-політичні й куль¬турні теорії суспільного розвитку. Зацікавлення Драгоманова античністю мало свою специфіку, оскільки в цивілізаційному плані саме Римська імперія стала своєрідною точкою відліку в правовому поступі європейських конституційних свобод. У її історії вчений прагнув знайти відповідь, наскільки придат¬ним є цей шлях для України.
Однак життя диктувало свої умови. 1863 року вийшов сумно¬звісний Валуєвський циркуляр, що ставив поза законом будь- які форми існування української культури й проголошував її вторинність, неповноцінність. Драгоманов разом з діячами київської Громади починає працювати в галузі етнографії, іс¬торії та археології для того, щоб дієво протистояти наступові чиновників з Міністерства народної освіти. Жвава співпраця з громадівськими осередками швидко дає свої результати: одна за одною виходять підготовлені ним збірки українських пісень.
Політична й громадська діяльність поглинають Драгомано¬ва дедалі більше. У численних рецензіях, оглядах, статтях Михайло Петрович порушує широке коло проблем - від роз¬витку сучасної української мови та літератури до становища культур слов'янських народів у Німеччині й Австрії. Під час перебування в науковому відрядженні до країн Європи він відвідує Берлін, Прагу, Цюріх, Гейдельберг, Відень, Флорен¬цію; уважно придивляється до особливостей європейського соціального устрою, програм політичних партій, національної політики тощо.
Насичення новими прогресивними ідеями спричинило остаточний розрив Драгоманова з владою. У вересні 1875 року
його звільняють з університету. За домовленістю з київською Громадою він виїжджає до Женеви, де розпочинає видання спочатку альманаху, а згодом журналу «Громада». У цей пе¬ріод остаточно викристалізовується політичне кредо Михайла Петровича, якому він служитиме до кінця свого життя: про¬паганда конституційних свобод, соціального й духовного роз¬витку української нації, залучення її до європейського життя.
Викладаючи у Вищій школі в Софії, куди він переїхав у 90-х роках, Драгоманов виступає духовним натхненником од¬нієї з перших українських політичних партій Галичини. Ду¬ховну спорідненість з цією людиною відчували в багатьох країнах, особливо в Болгарії. Однак насправді своїми помис¬лами і справами Драгоманов завжди належав лише Україні.
37. Проза Михайла Коцюбинського
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 верес¬ня 1864 року в місті Вінниці в сім'ї дрібного чиновника. За¬кінчив Шаргородське духовне училище. Брав активну участь у політичних гуртках. Михайло Коцюбинський написав вели¬ку кількість новел, оповідань, повістей. Своєю самобутньою творчістю він високо підніс престиж українського художнього слова.
В одному листі до Івана Франка Коцюбинський писав, що вихований на кращих зразках європейської літератури, такої багатої не лише на теми, а й на способи оброблювання сюжетів, український інтелігентний читач має право сподіватися від рідної літератури достовірного змалювання різних сторін жит¬тя всіх, а не однієї якоїсь верстви суспільства. Він висловлював бажання бачити у творах нашого красного письменства оброб¬ки філософських, соціальних, психологічних, історичних тем. Це були нові творчі засади української літератури, висловлені Михайлом Коцюбинським. Саме в цьому ключі й працював письменник протягом свого короткого життя. Своє ідейно- естетичне кредо він висловив у багатьох художніх творах.
Одним з найважливіших творчих досягнень Михайла Коцю¬бинського, справжньою окрасою не тільки української, а й сві¬тової літератури початку XX століття є повість «Fata morgana».
Невеликий за обсягом і винятково багатий змістом, акту¬альністю порушених соціальних, морально-етичних питань, цей твір сприймається як епопея боротьби українського се¬лянства за землю і волю. Новаторський підхід до теми і спо¬собів її реалізації, мистецька досконалість у засобах типізації дійсності, у відборі й узагальненні життєвого матеріалу, гар¬монія змісту й художньої форми забезпечили повісті одне з найвизначніших місць серед творів про шукання людьми шляхів до кращого майбутнього.
Серед останніх творів Коцюбинського своєрідністю теми та способів її реалізації вирізняється повість «Тіні забутих пред¬ків». Написана під впливом глибокого захоплення Гуцул ьщи- ною, повість не тільки стала одним з кращих художніх полотен про чарівний світ поетичної творчості карпатських горян, а й прозвучала величним гімном красі життя, світлих почуттів лю¬дини. Доля Івана і Марічки, їхнє високе, світле кохання роз¬криваються в органічному зв'язку з неповторною карпатською природою, оповитою самобутніми легендами й віруваннями, створеними гуцулами впродовж віків їхнього нелегкого життя поруч з нерозгаданими таємницями навколишньої дійсності.
Проза Михайла Коцюбинського, як і творчість Лесі Укра¬їнки, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Володимира Винниченка, Миколи Вороного, дала змогу конкретно побачи¬ти появу, зростання, удосконалення тих художніх прийомів і засобів, що стали визначальними не тільки в українській, а й у багатьох європейських літературах XX сторіччя. Ці худож¬ні пошуки здійснювалися на засадах модернізму, що зумови¬ло не тільки яскраве виявлення таких стильових течій, як імпресіонізм і символізм, а й їх нерозривне переплетення у творчості окремих письменників, зокрема Михайла Коцюбин¬ського. Нова концепція людини, художньо реалізована в кра¬щих явищах письменства, найяскравіше відрізняє його від літературних здобутків попередньої епохи, тобто відрізняє но¬вітню літературу від нової, що розвивалася в XIX столітті.
Творчість М. Коцюбинського довго розглядалася літерату¬рознавцями у викривленому вигляді. Так, применшувався імпресіоністичний характер творів, натомість всіляко під¬креслювалася соціальність та народність творів. Проте зараз ми маємо можливість розглядати творчість митця неуперед- жено і об'єктивно оцінювати його творчу манеру, оригіналь¬ність і майстерність.
Михайла Коцюбинського не стало 25 квітня 1913 року, по¬хований письменник у Чернігові.

38. Поетична майстерність Максима Рильського
Максим Рильський зумів написати в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині непе- ревершеним залишається переклад творів Адама Міцкевича.
Уже в першій поетичній збірці п'ятнадцятирічний Риль¬ський вільно й вишукано демонструє ритмічну організацію слова. У цій книжці виявилася найголовніша риса поета - пи¬сати ясно, лаконічно, прозоро й водночас мудро, глибокозміс¬товно. Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова.
Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був захоплений творчістю великих поетів минуло¬го. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику та суворі сонети й октави в той час.
Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізато¬ра і чудово грав на роялі, навчившись у великого українсько¬го композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим поясню¬ється особлива ніжність, чистота, мелодійність лірики поета.
Найперше, що вражає в його віршах, - це багатство моти¬вів. До традиційних в українській поезії Рильський долучив мотиви, почерпнуті з античної та західноєвропейської, а в нові часи - із сучасного життя. Його вірші багаті на літера¬турні й філософські мотиви, звертання до ясних і трагічних, але справжніх земних почуттів. Саме цю ясність світовідчут¬тя, дитинне захоплення радістю життя проніс поет через усю творчість. Навіть у зумовлених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, «сучасність заговори¬ла», він насамперед вслухався в порухи людської душі, у гли¬бини людських переживань. Поетичне слово в нього наснаже¬не зосередженою думкою, енергією, закуте в класично прозо¬рі й гармонійно виважені форми. Рильський на догоду часові не змінював свого ставлення до класичного розуміння май¬стерності поета, вбачаючи свій шлях у вірності поетичній кла¬сичній традиції.
«Нове життя нового прагне слова», - змушений написати Максим Тадейович, але серед багатьох офіціозних, хоч і тала¬новито написаних, поезій 30-50-х років раз у раз з'являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності.
Від української народної пісні взяв митець музикальність своєї поезії, навіть його сонети та октави надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському і неокласикам українська по¬езія зрівнялася із західноєвропейською у використанні най¬складніших форм вірша.
Особливою майстерністю вирізняються сонети Рильського, у яких він немов вигострював своє поетичне мистецтво. За висловом дослідника його творчості Юрія Лавріненка, «може, саме тому Рильський вибрав сонет і дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням з провінці¬алізму, за "великою землею" культури».
Прагненням до «великої землі» культури, до краси слова, до мудрості народу позначене все творче життя видатного по¬ета. Максим Рильський був душею і совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і праце¬люб, який зі свого Голосієва в Києві, мудро примружившись, бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти на¬щадкам: «Як парость виноградної лози, плекайте мову».
39. Дніпро сьогодні
«Реве та стогне Дніпр широкий» - художній образ могут¬нього Славути яскраво змальований Тарасом Шевченком. Ві¬домий історик Дмитро Яворницький узагальнює природний потенціал цієї водної артерії, говорячи про могутність, повно- водність, багатство Дніпра з його розкішними зеленими до¬линами, лісами, плавнями, повними всякого птаства, звіру. Згадки про цю річку знаходимо в джерелах давньогрецького історика Геродота, який писав, що Борисфен зі скіфських рік після Дунаю - найбільша й найбагатша поживними продукта¬ми між усіма річками взагалі, крім єгипетського Нілу.
До XIX ст. екосистема Дніпра розглядалася з позиції її транспортних можливостей. У зв'язку з бурхливим розвитком економіки транспортний складник набував дедалі більшого значення, оскільки дешевої й розгалуженої мережі доріг не було.
У часи радянської влади радикально змінилося ставлення до природи, а саме: природа - не храм, а майстерня, і людина в ній господар. Це дало поштовх велетенським перетворенням у довкіллі. Було прийнято рішення про будівництво Дніпров¬ської ГЕС, для чого створювалося Дніпровське водосховище. Головна мета будівництва була така: прохід без переванта¬ження суден, отримання дешевої електроенергії й можливість істотно збільшити площу зрошувальних земель.
У стислі терміни запланованої мети досягли, але ніхто не врахував негативних наслідків будівництва. Це втрати від знищення такої перлини природи, як дніпровські пороги й недосліджених історичних пам'яток скіфсько-козацького часу. Не взято до уваги, що замулення водосховища призведе до перетворення річки у водойму озерно-болотного типу. Ігнорувалося, що під час запланованого затоплення вини¬кає безліч мілководних ділянок із наступним цвітінням води, а зміна рівня води для потреб гідроенергетики призведе до знищення окремих видів риб.
Розпочалася реалізація проекту спорудження Дніпров¬ської ГЕС, невдовзі затопили два нижніх пороги й водосхови¬ще майже сформували. При цьому товщина шару мулу збіль¬шилася приблизно вдвічі, тобто чітко проявився озерний тип водойми. Істотно погіршився хімічний склад води.
У повоєнний період створюються ще п'ять водосховищ. Таким чином, план перебудови екосистеми Дніпра було за¬вершено. Що ж ми отримали в результаті?
асамперед з'явилася можливість перевезення пасажирів і вантажів без перевантаження. Але динаміка зміни цих показ¬ників свідчить про постійне зменшення частки водного тран¬спорту в загальних обсягах перевезень.
Будівництво гідроелектростанцій начебто дало змогу отри¬мати дешеву й екологічно чисту електроенергію. Справді ж, утримання каскаду Дніпровських ГЕС коштує країні в 6-30 разів більше, ніж вартість енергії, що на них виробляється. Отож не така вже й дешева наша гідроенергетика!
Очікуваного збільшення вилову риби також не відбулося. У Дніпрі зовсім зникло чимало видів типових річкових риб, зокрема білуга, осетер та оселедець, лосось, річковий вугор, а також катастрофічно зменшилася чисельність стерляді, голо¬вня, жереха, линка. їх місце зайняли озерні лящ, щука, сом, короп, плітка, окунь. Останніми роками дедалі побільшало товстолобика й білого амуру.
Усе це - наслідок цвітіння води, знищення природних не¬рестилищ, загибелі малька в гідроагрегатах ГЕС, коливання рівня води протягом доби, її забруднення та неефективності штучного риборозведення.
Чим швидше усвідомимо необхідність повернення екосис¬теми Дніпра в природний стан, тим надійніше забезпечимо умови для нинішніх і прийдешніх поколінь розбудови сталого розвитку.
40. Творча дружба Рєпіна і Яворницького
Щира творча дружба між Дмитром Яворницьким та Іллею Рєпіним тривала понад сорок років. Видатні діячі культури були земляками - обидва народилися й виросли на Харківщині, але перше знайомство відбулося у Петербурзі тільки в 1887 році. У столиці щорічно відзначали річницю народження Тараса Шевченка, на яку збиралося українське земляцтво. Святкува¬ли її й того року. Коли Яворницький прибув на вечір, Рєпін підійшов до нього і запропонував сісти поруч.
Між ними зав'язалася задушевна розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, над чим працюють. Рєпін розповів Яворницькому про свою працю над картиною про запорожців, які пишуть відповідь на грізний наказ султана припинити наскоки на Крим. Його цікавило, що скаже про картину найбільший знавець Запорозької Січі Дмитро Яворницький, якого він запросив до майстерні.
З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він зі щирим захопленням хвалив автора, а потім з радістю вигукнув:
- Так беріться ж, дорогий Ілле Юхимовичу, за велику кар¬тину, за святе діло! Адже Ви у своїх «Запорожцях» відобра¬жаєте одну з героїчних сторінок боротьби українського наро¬ду проти турецько-татарської агресії!
Рєпін уважно вислухав Яворницького, а потім відповів, що для цієї картини йому багато чого не вистачає.
Дмитро Іванович здогадався, чого тут не вистачає. Він при¬гадав свою колекцію, зібрану ще за студентських років, коли з торбою за плечима ходив курними дорогами по слідах запо¬рожців і з великою пристрастю збирав усе, пов'язане із Запо¬розькою Січчю. Його колекція налічувала понад триста екс¬понатів.
Дмитро Іванович запропонував Рєпіну необхідне для його картини: книжки з історії запорозьких козаків, колекцію зброї, жупани, чоботи, кобзу, люльки. Віддав фотознімки за¬порозького прапора, на котрому зображені запорожці, що пливуть на галері по Чорному морю, фотографії нащадків запорожців, фоторепродукції старих картин, знімки Дніпров¬ських порогів.
Яворницький приводив до майстерні живописця багатьох своїх земляків і знайомих - прототипів, котрі позували Рєпі¬ну під час творення картини. Це була найголовніша і най¬істотніша допомога художнику.
Ілля Юхимович гаряче взявся до роботи. Працював він над «Запорожцями» майже дванадцять років. На великому полотні одна за одною з'являлися все нові й нові козачі фігури. Вони здавалися Дмитрові Івановичу чудовими, а художник запев¬няв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». Було, доторкнеться - і зовсім інакше виходить, краще, виразніше.
Художник тричі приїздив в Україну і на Кубань. Коли Рє¬пін їхав на Кубань, Яворницький порадив зустрітися з козаком-станичником Василем Олешком. У його обличчі ху¬дожник помітив риси схожості з уявленим образом Івана Сір¬ка. Зібрані матеріали допомогли створити багато етюдів, які потім художник переніс у картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Яворницький щедро допомагав Рєпіну увічнити одну із славних сторінок історії України, глибше вивчити життя, звичаї народу.
Зворушлива дружба двох побратимів дала рясні плоди. До нас дійшли заповітні слова Рєпіна, у яких він уболіває за долю України. Художник клопочеться, щоб на доброму ґрунті розцвів український стиль у мистецтві, адже український спі¬вучий народ має особливе право на своє особливе мистецтво.

41. Самотня художниця
Народна художниця України Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мисте¬цтва світової культури. Її виставки з великим успіхом експо¬нувалися в багатьох країнах світу.
Народилася Марія Оксентіївна 1908 року на Київщині в сім'ї мистецьки обдарованих людей. Її батько бондарював, за¬ймався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була ви¬знаною майстринею вишивання. Від неї й перейняла худож¬ниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, у якому, кажучи словами Миколи Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів».
Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою - полі¬омієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною та спосте¬режливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захопливої гри, інколи - сумної, частіше - яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Не маючи можливості працювати в полі через хворобу, майбутня майстриня свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити радість людям.
Художниця згадувала: «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий ґлей. На¬брала його в пелену й розмалювала нашу хату...». Кожен при¬ходив подивитися на цю дивину. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити... рази фантастичних чудовиськ і птахів, да цими рооотами сто¬їть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багато¬вікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мис¬лення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого. У світ ви¬ходять небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоратив¬ні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української художниці є незбагненним, таємничим і прекрасним явищем, яке впродовж тривалого часу привертає увагу дослідників і шанувальників мистецтва.
Її «звірина серія» останніх років — явище унікальне й не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Фантастичні тварини - це витвір геніальної уяви художниці, таких не існує в природі. «Дикий чаплун» - від слова «чапа¬ти» - таку назву придумала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь вільхові зарості й узагалі - крізь таємничі хащі життя. Загад¬кові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогодніш¬нього дня. Приймаченківські фантастичні тварини - це й пе¬ресторога, і заклик до дружби, до миру.
Марія Оксентіївна була не тільки прекрасним художником, а й талановитим поетом. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист відтворювати музику, пісню. Приймаченко-поет реалізувала себе у власних підписах до кар¬тин, які легко запам'ятовуються: «Три буслики у горосі жи¬вуть у нас і досі...», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» та інші.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентіїв- ну, вона не підводилася з ліжка, однак продовжувала спілку¬ватися зі світом — малювати...
42. Легенда українського кіно
Івана Миколайчука називали обличчям і душею україн¬ського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим само¬родком. Він був особливий, народний, справжній, найкра¬щий. Великий Параджанов казав про нього: «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко». нівецькому му:іичпо-драматичному театрі ім. О. Кобилян- ської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
У кіно дебютував ще студентом. Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли йому загальне визнання. Кінострічка «Тіні забутих предків» була визнана однією з двадцяти най¬кращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців і передусім Іва¬на Миколайчука. Майже випадково потрапивши на кінопро- би, він приголомшив своєю грою всю творчу групу на чолі з режисером Сергієм Параджановим. Успіх Миколайчука у фільмі здається ще несподіванішим, якщо згадати, що на той момент він був студентом першого курсу кіноакторсько¬го факультету. Після того його запрошували працювати в Голівуд, але Держкіно актора про це не повідомило. Амери¬канці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.
Після блискучого дебюту в кіно Миколайчука знімали час¬то і він запам'ятовувався в більшості картин. Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості та вмінню створи¬ти образ майже з нічого.
Іван не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гіршим від сусіда. Іван уособлював яскравого романтика, націленого на рух угору. З фільму «Бі¬лий птах з чорною ознакою» починається нова сторінка в його творчості - він стає ще й сценаристом.
У яскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван був не тільки виконавцем колоритної ролі козака Васи¬ля, а й фактично співрежисером. Він працював також над музичним оформленням фільму. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилю¬вало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.
У сімдесяті гоніння на діячів культури торкнулися й Івана. Його звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною озна¬кою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Стрічка, ко¬тра здобула Золотий приз Московського міжнародного кіно¬фестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Так поступово актора почали відлучати від творчого процесу.
І досі залишається загадкою, як Іванові Миколайчуку вда¬лося втілити давню мрію - зняти свій фільм. «Вавилон XX» прозвучав як вибух в українському кінематографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав усе найкраще, що міг дати йому Миколайчук- сценарист, Миколайчук-режисер, Миколайчук-актор.
Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. У серпні 1987 року Івана Миколайчука не стало. Кажуть, того року, коли він помер, на став його рідного села Чорторий при¬летіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...
43. Місячне сяйво його полотен
Є мистецькі твори, які залишаються в пам'яті назавжди. Минають тижні, місяці, роки, а картина чи скульптура по¬стає в уяві наче вчора бачена. До таких належать і полотна Архипа Івановича Куїнджі, зокрема його цикл українських пейзажів. Перлиною серед них вважається «Місячна ніч». На жаль, багато років полотно зберігається в запасниках Київ¬ського музею російського мистецтва і тільки зрідка виставля¬ється для огляду.
Цій картині випала трагічна доля. Шедевр із шедеврів, вона не стала окрасою експозиції музеїв, бо вже під час ство¬рення була приречена на смерть. Архип Іванович Куїнджі за¬стосував під час її створення цинкові фарби, до того ж у кон¬центрації, яка мала призвести до цілковитого потемніння. До¬сягнувши нечуваного ефекту у відтворенні місячного світла, він, однак, чудово розумів, що милуватися його картиною ви¬паде не багатьом поколінням шанувальників мистецтва. І не минуло і кілька років, як полотно почало поволі, але безпово¬ротно чорніти. Якийсь час воно ще виставлялося в експозиції, але потім, щоб хоч трохи продовжити йому життя, працівники музею перенесли картину в напівтемні кімнати запасника, куди не проникало руйнівне для неї сонячне світло. Але навіть втративши свій первісний вигляд, «Місячна ніч» заполоняла, ведучи в дивовижний світ неповторної краси ночі.
Доля цього полотна так само трагічна, як і доля самого Ар¬хипа Івановича Куїнджі. Він народився 1842 року в убогій сім'ї грека-шевця. Спізнав, що таке сирітське життя, служба в наймах, пастухування під спекотним кримським сонцем. Але завжди свої нечасті вільні хвилини хлопчина віддавав малю¬ванню. І якось йому порадили звернутися до Айвазовського, на той час уже всесвітньо відомого художника. Той, оглянувши роботу юного Куїнджі, розсміявся:
-Ха-ха-ха! Хочеш стати художником?! Хіба що фарбувати паркани.
Хтозна, чи мучився колись Іван Костянтинович тим, що так образив Куїнджі, але він дожив до його тріумфального успіху і, безсумнівно, знав, що автор таких прославлених полотен, як «Берези», «Українська ніч», «Ніч на Дніпрі», - колись осмі¬яний ним хлопчина.
На щастя, Архип Куїнджі не згодився з таким суворим вироком метра. Зібравши трохи грошей, він вирішив добрати¬ся до Петербурга й вступити до Академії мистецтв.
Перша спроба вступити... Провал... Друга... Те саме... Йому вже двадцять вісім років. І все частіше спадає на думку: «А може, й справді Айвазовський мав рацію, я ні на що не здат¬ний». Вирішив спробувати ще раз. Його зараховують вільним слухачем.
Куїнджі багато працює. На останні копійки купує фарби й полотно, але його роботи, подані на академічні виставки, за¬лишаються непоміченими. І знову закрадається сумнів у пра¬вильності обраного шляху. А потім він поїхав на етюди в Україну. І все раптом змінилося. Усі малювали прекрасні краєвиди, кобзарів, весілля, ярмарки, а він вирішив показати в холодному Петербурзі справжню літню українську ніч, оспі¬вану так щиро М. Гоголем.
Видатний російський художник Іван Крамськой, побачив¬ши його полотно, визнав Куїнджі найкращим пейзажистом і закликав усіх художників, присутніх на тій виставці, скласти протокол, що їм випало бачити справжнє місячне світло на його полотнах.
44. Радість душі
Тимко взявся за косу і хотів шаркнути нею по траві, але потім озирнувся, щоб глянути ще раз, чи вже далеко віді¬йшла Орися. І коли він побачив її, щупленьку, босоногу, оди¬ноку, беззахисну і довірливу, як голубка в своїй любові, то перший раз у житті відчув, як хвилюючим болем застукотіло його серце, і щось ласкаве, тепле, як ті світлі сльози, що він їх змив поцілунком з личка коханої, покотилося йому в душу, і кров забухала швидше, груди задихали вільніше, і, розтира¬ючи рукою малий гарячий клубок, що підступав до горла, Тимко подумав, що він тепер не одинокий і що йому є для чого жити на світі. Із цієї хвилини все те, що він бачив навколо себе, чув і від¬чував, повнилося для нього новим змістом: йому ніби встави¬ли інші очі, і він ними бачив тепер те, чого раніше не помі¬чав, йому ніби підмінили душу, і він тепер відчував те, про що раніше й не догадувався. Навіть звуки він сприймав по- іншому.
Він косив повагом, раз за разом махаючи і майже не від¬чуваючи коси в руках. Раніше з кожним її рухом, перестав¬ляючи босі ноги по скошеній щіточці трав'яного прикорін- ня, Тимко відчував холодну і липку в'язь лугової землі, і почуття це було неприємним, тепер же земля під ногами була тепла, ласкава, як дихання паруючої ріки. Трава, яка здавалася йому раніше стальною, дзвенючою, як щось нежи¬ве, тепер розступалася перед ним прозоро-зеленою морською хвилею, як перед молодим Богом, розкриваючи те, що рані¬ше приховувала: всю свою потаємну красу. Він бачив, що зверху вона суха і колишеться навіть без вітру, а при самій землі, між стеблинками, притаїлись росинки і яскраво по¬блискують.
Хвилинами його брав жаль, і він стримував косу, щоб не порушити тієї затаєної краси. «Я не знаю, чи там угорі наді мною є життя, але я добре бачу, що вся краса тут, на землі», - роздумував він. Потім знову став косити, докоряючи сам себе в душі за те, що він милується і все ж нищить цю красу.
Але одного разу на новому розгоні він зупинив косу і, ки¬нувши її на землю, присів навпочіпки і обережно, лагідно розгорнув пальцями густий кущик трави: у зеленому затиш¬ному храмі, уся переплетена золотими нитками сонця, на ви¬сокому гінкому стебельці росла лугова цариця - ромашка, і те, що вона така прекрасна, і те, що її так звати, зачарувало його. І він, присівши, дивився на неї, не зводячи очей, усмі¬хаючись, як до гарненького маляти, і все шепотів: «Невісточ¬ка, невісточка», — і йому хотілося доторкнутися до неї хоч пальцем. Але він утримався, щоб не збити з неї росички, не зняти дорогої краси, дарованої природою. Він так і залишив квітку разом із густим кущиком трави в її зеленому храмі і, обережно обкосивши, пішов далі.
45. Є поети для епох
Докладної біографії Ліни Костенко не написано. Розповіда¬ти про себе не любить. І справді - її життєпис в її слові. А слово це - невід'ємна частина історії України, її культури, її персоналітету. Уже понад півстоліття це слово відлунювало в серцях тисяч читачів. Його чекали. По ньому звіряли люд¬ську гідність. У ньому знаходили відгук своїх тривог і покрі¬плення своїй вірі в Україну та своїми надіями на її краще буття. І навіть коли воно мовчало, то було промовисте мов¬чання.
Моє покоління знало й любило багатьох поетів. Знає й лю¬бить. Однак Ліна Костенко - це той «білий голос висоти», який і в цьому многозвучному оркестрі чутний особливо - ось уже шостий десяток літ.
Перші вірші Ліна Костенко надрукувала 1946 року. Пое¬тичні збірки «Проміння Землі», «Вітрила», «Мандрівки сер¬ця» засвідчили прихід в українську літературу сильної твор¬чої особистості. Органічна відстороненість від імпульсів суєтної «злободенності», а натомість чутливе сприйняття й переживання великих моральних і громадянських проблем і запитів доби, природність і чистота ліричного світу, культура письма, незалежність голосу й виразно вгадувана вже масш-табність творчої особистості - усе це зразу ж привернуло ува¬гу читачів, спраглих слова чесного і яскравого.
Оскільки Ліна Костенко дедалі виразніше утверджувалася в незалежній творчій і громадянській позиції, то її поезія стає предметом особливих зацікавлень політичної цензури. Незва¬жаючи на схвальні й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова, її твори дедалі рідше з'являються друком, а потім настає багаторічна негласна, але жорстока заборона. Збірки «Зоряний інтеграл» і «Княжа гора» були зняті з вироб¬ництва, історичний роман у віршах «Маруся Чурай» - затри¬маний на багато років. Наступна книжка «Над берегами ві¬чної ріки» з'явилася тільки 1977-го: через шістнадцять років.
Назви поетичних збірок у Ліни Костенко ніколи не є ви¬падково обраними. Вони - точні метафори-девізи, етичний та емоційний ключ до розмаїття тем і мотивів.
Увесь свій внутрішній досвід, набутий за оті кільканадцять років зовнішньої «заблокованості», Ліна Костенко написала "у книжці «Неповторність» у 1980 році. У поезіях збірки - непо¬вторність і безмежність особистості, яка твориться й твориться, триває й триває, утверджуючи себе в духовному розростанні.
Уже будучи авторкою книжок, що здобули їй загальне ви¬знання й славу, Ліна Костенко опублікувала історичний ро¬ман у віршах «Маруся Чурай». Він став однією із коштовні¬ших перлин усієї української поезії. Вихід друком «Марусі Чурай» був незабутньою подією в житті української інтелі¬генції, святом для українського читача, сенсацією для закор¬донних українців. Узагальнений образ національної історичної поразки, зо¬бражений в наступному історичному романі «Берестечко», проектований і на минулі, і на майбутні часи, з осягненням її причин, наслідків, уроків.
І все це, і все мовлене в книжках, - це Ліна Костенко. Нам дано збагнути її тільки в її Слові. Мабуть, так і слід розуміти оте мовлене нею: «Я тільки у слові жила».
Тож «Велика книга нашого народу» писалася й пишеться. Золоті сторінки в неї вписала Ліна Костенко. Учімося читати цю книгу - вона додаватиме нам сил.
46. Як зберегти український степ
Понад третину території України, а конкретніше - сорок відсотків, займає степова зона, але тільки чотири відсотка її залишилося не розорано. Наразі вся смуга степів перебуває на межі повного зникнення. Тож слід негайно визначитися хоча б із першими кроками, які здатні покращити ситуацію в най¬більш понівеченій із усіх природних зон України.
Невеликі ділянки степу майже повсюдно збереглися на кам'янистих виходах чи по крутих схилах балок через непри¬датність для землеробства. Багато їх потрапили до складу за¬казників місцевого значення, заповідних урочищ і пам'яток природи, але подальша їх доля дуже непевна. Та чи будуть ці фрагменти, навіть узяті під охорону, чи здатні вони до ста¬більного існування й самовідновлення?
Як свідчать дослідження, площа степів уже менша від мі¬німуму, необхідного для самовідновлення й збереження гено¬фонду всієї степової екосистеми. В умовах людського наступу в колись степові зони проникає велика кількість рослин, біль¬шість яких - злісні бур'яни, що можуть перешкоджати по¬новленню степових екосистем.
У літературі наводяться дані про те, що для відновлення степу необхідно 70—100 років. Наразі важко уявити цей про¬цес успішним без цілеспрямованого втручання людини.
Найбільшою проблемою є те, що в умовах зміненого ланд¬шафту й мікроклімату степової зони України оголошення певного острівця природним заповідником, тобто територією, на якій виключається будь-яка діяльність людини, аж ніяк не сприяє його збереженню. Останнім часом усі ділянки заповід¬ного степу тією чи іншою мірою охопили зміни, пов'язані саме зі встановленням на них заповідного режиму. Виведений з-під дії стабілізувальних факторів людської діяльності, степ швидко трансформується в чагарниково-деревні комплекси. Причина - відсутність тварин - природних стабілізаторів. За¬раз через зміни мікроклімату, підняття ґрунтових вод тощо ці процеси значно прискорилися.
Створення природних заповідників, що, до речі, є унікаль¬ною природоохоронною категорією, якої не мають ні Європа, ні Америка, ставить перед собою ще одну фундаментальну мету - збереження біологічного різноманіття. Якщо ми пла¬нуємо колись цілеспрямовано перейти до відновлення на ви¬ведених із сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то мусимо зберегти весь генофонд степових рос¬лин і тварин.
Одночасно слід розробити й відпрацювати на степових те¬риторіях, які ще збереглися, методику розселення степових тварин, що стабілізують степ. Створення мережі з'єднаних степових і напівстенових територій - степової екомережі - дасть змогу визначати спеціальні ділянки, придатні для гніз¬дування степових птахів. Це мають бути заказники з режи¬мом, сприятливим саме для цих видів.
Але самого захисту замало. Існує проблема несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок. Тоді як до відновлення й збереження лісів спільнота ставить¬ся з розумінням, роботи на цьому напрямі фінансуються і вважаються пріоритетними, - про знищення степових комп-лексів згадується вкрай рідко. Частково причина в тому, що в розумінні сучасного українця степ - уже не території, по¬криті ковилою, що вражають своєю первозданною величчю й красою, а неозорі лани зернових.
У таких умовах без цілеспрямованої кампанії й популяри¬зації ідеї збереження степу не обійтися. А тому доля україн¬ського степу залежить, більшою чи меншою мірою, від кож¬ного з нас, від нашої самосвідомості.
47. «Вагнерівська примадонна» XX століття
Образ Соломії Крушельницької став уособленням справж¬ньої жіночої вроди, великого таланту й рідкісної природи го¬лосу. Голосу, що вражав, полонив, бентежив... Який, якось почувши, уже неможливо було забути.
Соломія народилася 1872 року на Тернопільщині в сім'ї священика. Ще в дитинстві дівчинка виявляла неабиякі му¬зичні здібності. Училася грати на фортепіано, співала в хорі. Батько підтримав потяг дочки до співу і на позичені гроші відправив її навчатися до Львівської консерваторії, яку вона закінчила з відзнакою. Соломія успішно дебютувала у Львівському оперному теа¬трі. Саме тоді її почула італійська співачка Джемма Белінчіо- ні, яка гастролювала у Львові. Помітивши неабиякі вокальні здібності дівчини, вона запропонувала їй поїхати до Італії на прослуховування до фахівців. У Мілані Соломія почала брати уроки у відомої викладачки вокалу, яка розкрила широкі можливості голосу своєї учениці.
Через рік Крушельницька вже співала провідні партії на кращих оперних сценах Італії. Тріумф, якого вона досягла в цій країні, відкрив перед нею двері оперних театрів багатьох країн світу.
Співачка, яка звикла постійно вдосконалюватися, не зупи¬нялася на досягнутому. Невдовзі вона поїхала до Відня, щоб вивчити провідні партії в операх Вагнера. Це був ризикований крок для молодої співачки: щойно діставшись перших вершин у мистецтві бельканто, опановувати зовсім іншу манеру співу, пробувати себе в партіях, на яких не один співак утратив го¬лос... Однак ризик виправдався: Крушельницька стала найви- датнішою «вагнерівською примадонною» XX століття.
Її голос звучав у всьому світі, її запрошували найпрестиж- ніші театри, і скрізь був тріумф. Співаючи у Варшаві, Соло¬мія щороку приїздила на гастрольні вистави до Петербурга. Російська критика називала її «жінкою-Шаляпіним», вищої оцінки годі було й чекати. Запрошена співати в царському палаці, Крушельницька закінчила свій виступ так, як це за¬вжди робила в усіх країнах світу, - українськими піснями. І коли сам імператор запитав «італійську примадонну», що це за пісні і якою мовою вона їх співала, Соломія відповіла: «Це пісні мого народу, українські пісні».
Коли Крушельницькій було трохи за сорок, вона пішла зі сцени, вважаючи, що всі т тії її репертуару написано для мо¬лодих жінок. Присвятивши себе тільки концертній діяльності, вона виконувала старовинні, класичні, сучасні й народні пісні. В Італії Крушельницька прожила понад сорок років, а після смерті свого чоловіка вирішила повернутися на батьківщину.
На жаль, життя в тогочасному Львові виявилось для спі¬вачки нелегким. Радянська влада відібрала львівський буди¬нок Крушельницької, виділивши їй тільки квартиру. Незва¬жаючи на це, Соломія Амвросіївна досить швидко ввійшла в мистецьке життя міста. Вона стала професором Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка, викладала вокал, вла¬штовувала концерти у філармонії... Востаннє співачка вийшла на сцену в 1949 році. У Велико¬му залі Львівської філармонії вона вкотре підкорила публіку надзвичайним голосом і артистизмом. Це був майстер-клас славетної Соломії. Мало хто знав, що вона вже була хвора на рак горла. Можна тільки припустити, якою ціною давався їй спів... Через два роки Соломії Крушельницької не стало. По¬ховано співачку на Личаківському цвинтарі у Львові.
48. Всесвітнє визнання української пісні
Українська музика, українська пісня здобули всесвітнє ви¬знання. Фахівці стверджують, що українці створили нечува- ну кількість пісень: лише зареєстрованих налічується близь¬ко двохсот п'ятдесяти тисяч. Таким багатством не може похвалитися жодна інша нація в світі.
Україна завжди відзначалася високою музичною культурою. У ній існували співочі братства, спеціальні співочі школи. Блискучу сторінку в історію вітчизняної культури вписали кобзарі; а Леся Українка називала кобзарську думу «оригі¬нальним витвором народного генія», який «не має собі пара¬лелі ніде на всім світі».
Світове значення має творчість великих українських ком¬позиторів XVIII століття Дмитра Бортнянського, Максима Бе- резовського, Артема Веделя.
Величезний вплив на творчу й загальну музичну культуру тогочасної Росії справив Дмитро Бортнянський, який є авто¬ром понад ста творів церковної і світської музики. Його хоро¬ві концерти стали вершиною великого і своєрідного пласту музичної творчості XVIII століття, унікальної в Європі, - хорового концерту а капела. Бортнянський був одним із най¬більших майстрів цього жанру.
Ім'я композитора Максима Березовського, який народився в містечку Глухові Сумської області, золотими літерами ви- карбувано поруч з ім'ям Моцарта на мармуровій плиті в ряді почесних членів Болонської академії. За свідченнями фран¬цузького композитора Гектора Берліоза, «усі твори Березов¬ського викликали в слухачів велике захоплення».
Всесвітню славу своєю творчістю здобули українські ком¬позитори Микола Лисенко, Микола Леонтович, Кирило Сте- ценко, знамениті українські співаки Соломія Крушельницька, Марко Полторацький, Олександр Мишуга, Модест Менцін- ський, видатний диригент, композитор і музикознавець Олек¬сандр Кошиць та багато інших.
Пісня «їхав козак за Дунай», створена Семеном Климовським у кінці XVIII століття, уже на початку XIX століття стала відомою усій Європі. 1815 року в Філадельфії вийшли друком ноти й англійський переклад цієї пісні, а згодом її співали французькою і польською, чеською і болгарською, угорською і шотландською мовами. До мелодії пісні Климовського двічі звертався Бетховен, створивши знамениті «варіації» на її тему.
Українська музика й пісня продовжують зачаровувати світ. У Голландії велику популярність здобув «Візантійський хор», у складі якого, крім диригента, серед артистів немає жодного українця, а репертуар хору складають твори української ду¬ховної і народної музики.
Українська народна пісня «Щедрик» в обробці Миколи Ле- онтовича - одна з найулюбленіших і найбільш популярних різдвяних мелодій у США. Вона звучить у грандіозному різд¬вяному шоу, яке проводиться щорічно в Нью-Йорку і викону¬ється півтора місяці двічі на день. Подивитися на це свято приїздить багато людей з різних регіонів Америки та інших країн.
Український композитор, диригент Олександр Кошиць, який у першій половині XX століття керував усесвітньо відо¬мим хоровим колективом, після концертних подорожей у За¬хідну Європу і Америку відзначав, що українська пісня за¬вжди викликала захоплення, здивування і якесь релігійне схиляння з боку найвибагливіших і найсуворіших критиків усього світу. Феноменальне пісенне багатство українців яскраво засвід¬чує їхню високу внутрішню культуру, шляхетність, велич ду¬ховної краси й сили. Недаремно ж німецький поет і драма¬тург Йоганн Фрідріх Шиллер колись сказав: «Де співають, там охоче лишайся жити - лихі люди не мають пісень».
49. Розписування хат — давній український звичай
Розписування стін хат, а часом і господарських будівель, було дуже популярне на українських землях в давнину, а міс¬цями збереглося й донині. Стіни в українській хаті майже завжди білилися, як і піч, тому в хаті було багато вільних площ для прикрашування вішаними образами або ж мальова¬ними різнобарвними орнаментами. Господині чи інші члени родини - жінки розмальовували стіни орнаментами різних кольорів. Найчастіше це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо. Зовні розмальовували обраму¬вання вікон і віконниці для кольорового узгодження житла із зеленню дерев і квітів довкола хати. Традиція розписування формувалася протягом тисячоліть і була тісно пов'язана з ма¬гічними віруваннями й діями. Символіка цих орнаментів сьо¬годні вже призабута. Самі ж мотиви «дерева життя» є чистим витвором фантазії з певними абстрактними оздобами, вигада¬ними птахами тощог
Таким чином, це «дерево життя» є не природним, але над¬природним, святим, таким, що має магічну силу приносити щастя, відвертати нечисть, всяку зловорожу силу. Це - своє¬рідний образ вигаданого дерева, що стоїть десь у Бога в раю, якого ніхто не бачив, але яке повинно бути надзвичайно гар¬ним і чудодійним. Тому й кожне зображення цього дерева повинне бути найбільш фантастичним, а через те й найбільш магічно дієвим. Таку ж активну охоронну силу мали й інші мальовані символи: хрести, зірки, розетки, очі тощо.
У пізніші часи почали з'являтися більш натуралістичні мо¬тиви в розписах (листки дуба, клена, хмелю, барвінку, вино¬граду, вінки й букети, сови й павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок, килимів, пічних кахлів, але, як правило, пишніші.
Розписують хати пірцем, пензлями, рогозою, віхтями. Кві¬ти й листки найчастіше малюють пальцем.
Деякі регіони України, а саме: Київщина, Уманщина, Херсон¬щина й Одещина, стали визнаними центрами народного розпису. А вже з початку XIX століття на основі настінного розпису по¬чав витворюватися розпис декоративний, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, гле¬чиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння. Нині цей декоративний розпис, що практикується народними майстрами- професіоналами, отримав збірну назву «петриківського».
Зберігаючи всі традиційні мотиви настінних розписів, пе- триківський розпис вирізняється розширенням діапазону зо¬бражень садових і польових квітів, залученням до узорів мо¬тиву ягід калини, полуниці, винограду й листу папороті, а також бутонів. Крім того, петриківські орнаменти й мотиви розпису мають більше рис натуралізму. Окрім традиційних фарб рослинного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення, у петриківському розписі часто використовують олійні фарби.
Для прикрашання часто використовують також витинанки з метою доповнення внутрішніх оздоб житла, зокрема розма¬льованих стін і печей. Цей вид декоративного мистецтва є чи не наймолодшим. Часом витинанки збагачуються ще додатко¬вими кольорами. У деяких селах витинають з паперу цілі рушники, доповнюють їх аплікаціями або й розмальовують. Здебільшого при витинанні окремих фігур папір не перегина¬ють, орнаментальні ж узори й прикраси витинають, складаю¬чи папір удвоє, учетверо. Від кількості складань залежить розмаїття форми й композиція узорів.
50. Українське бойове мистецтво
Раніше я думав, що термін «бойове мистецтво» стосується лише азіатських країн, зокрема таких, як Китай, Японія, Ко¬рея, В'єтнам. Однак не так давно мені до рук потрапила книга В. Пилата «Бойовий гопак». Автор доводить, що в Україні існувала своя бойова техніка, яка нічим не поступалася про¬відним стилям одноборств.
Багато дослідників вважають, що знаменитий український танець гопак є системою складних силових рухів, які були елементами рукопашного бою наших предків і за своєю склад¬ністю навіть перевищували арсенал східних бойових мис¬тецтв. Гопак - це досконала техніка, блискавична швидкість, потужні удари рук та ніг, сталева стійка, а головне - такти¬ка, яка спантеличує супротивника, не залишаючи йому нія¬кої можливості на адекватну відповідь. Якщо додати до цього фізичні дані середньостатистичного бійця системи «бойовий гопак», то мимоволі стане шкода людину, яка може стати його суперником. Адже ті люди, які досконало відпрацювали бойовий гопак, загартовані як фізично, так і духовно, тому є практично непереможними. Зазирнемо глибше в розмаїття прийомів бойового гопака, щоб уявити собі, як відбувався бій. Гопак в основному застосовували козаки під час воєнних дій, тому тактика була або оборонною, або атакувальною. Оборон¬на тактика полягала в тому, щоб віртуозними рухами рук і ніг захистити себе та блокувати дії нападника. Атакувальна тактика - це блискавичний напад на супротивника і його швидке знешкодження.
Кожен прийом мав свою назву й потребував доброї муш¬три. Особливою родзинкою серед ударів була гопаківська «розніжка». Цей знаменитий елемент українського танцю є унікальним - він не зустрічається ніде в світі. Суть його по¬лягає в тому, що танцівник присідає, потім стрибає і в повітрі робить шпагат. Цінність такого бойового прийому виявлялася в тому, що він давав змогу уразити двох супротивників одно¬часно. Своєрідну техніку ведення двобою передають такі еле¬менти гопака, як «повзунці» й «присядки», які виконуються в багатьох українських танцях. Така танцювальна манера пе¬ресування була характерною рисою козацького бойового мис¬тецтва і давала змогу бути в бою динамічним, рухливим, менш уразливим для ворога. Рухаючись легко, ніби танцюю¬чи, козаки мали значні переваги над супротивником і могли наносити удар з найнесподіванішого боку.
Усесвітньо відомий танець гопак зберіг, на думку фахівців, основні елементи давнього бойового мистецтва українців, яке сучасною мовою називають «стрибкова система віддаленого бою». Як зазначають знавці бойових одноборств, па україн¬ського танцю - це доведені до досконалості акробатичні рухи, які переважають своєю складністю відомі східні техніки. Успішне оволодіння різними прийомами бойового мистецтва, відомого під назвою гопак, давало змогу нашим пращурам ви¬являти чудеса майстерності.
Відродження бойового гопака почалося з 1985 року. Воло¬димир Пилат систематизував знання, які йому вдалося зібра¬ти від українців - майстрів поєдинку. Він зазначав, що значну частину техніки бою розшифрував завдяки дослідженню укра¬їнських народних танців, насичених багатством бойових ру¬хів. Знаний фахівець східних одноборств Анатолій Попович підкреслює, що бойове мистецтво є елементом культури будь- якої нації, втіленням її національного духу, бо ґрунтується на рідних для воїна традиціях, відчуттях, світосприйманні.
Сьогодні український танець «Гопак» викликає захоплен¬ня у глядачів усього світу.

51. Кава Юрія Кульчицького
Діялося це 1683 року далеко від України.
Величезна армія турецького султана Ахмета II, яка завою¬вала багато європейських міст, узяла в облогу столицю Ав¬стрії Відень. Урятувати нечисленних захисників Відня могли тільки союзники - німці й поляки, якби вони прийшли на допомогу. Але союзники не знають, що турецькі війська сто-ять під самими мурами Відня. Щоб передати таку звістку, пробратися через ворожі кордони зголосився вусатий чолов'яга з люлькою в зубах. Він сказав, що знає турецьку мову й легко може видати себе за турка.
Це був український козак Юрій Кульчицький. На той 'час йому виповнилося сорок три роки. Народився він поблизу Самбора на Львівщині. Закінчив церковну школу і ще зовсім юним хлопцем подався на Січ. У походах і битвах швидко став бувалим козаком. В одному з походів йому не пощастило - по¬трапив до турків у полон. Однак біда принесла Кульчицькому й користь: здібний бранець бездоганно вивчив турецьку мову. Після викупу з полону Кульчицький переїхав до Відня, де спо¬чатку працював перекладачем, а потім став купцем.
Австрійські воєначальники вручили сміливцеві Листа. Він, переодягнувшись у турецьке вбрання, разом із товаришем сербом Михайловичем зміг пробратися через ворожий заслін і передати листа союзникам. Ті швидко зібрали військо і руши¬ли до Відня, щоб урятувати столицю.
І оборонці протрималися, доки надійшла допомога. Під сті¬нами Відня об'єднані війська німців, поляків і козацькі пол¬ки розгромили турецьку армію.
Зібралися після перемоги найшанованіші люди Відня й за¬питали Кульчицького, якої винагороди бажають сміливці. Михайлович захотів грошей, щоб будинок купити. Кульчиць- кий нічого не захотів, лише попросив віддати каву, яку тур¬ки покинули з переляку в своєму таборі. Пояснив, що дуже любить каву, звик до неї в турецькому полоні. Віддали йому гору мішків з кавовими зернами. І довго всі дивувалися, наві¬що нормальній людині пити таку гіркоту.
Пізніше Юрій Кульчицький видав книжку про свої вій¬ськові пригоди. Її прочитало багато людей. А в центрі Відня він відкрив першу в місті кав'ярню. І кожен, хто прочитав книжку, йшов до кав'ярні, щоб побачити героя. Купували каву, кривилися, аж сльози від тієї гіркоти їм з очей текли. І тоді Кульчицький вирішив додавати в каву цукор. Тепер усі пили її із задоволенням. І цей рецепт у нього перехопила вся Європа і ще й до сьогодні готує каву саме за ним. Шкода тіль¬ки, що забули назвати її «кава по-кульчицьки».
Хороброго козака віденці запам'ятали не тільки героєм, рятівником свого міста. Він лишився для них ще й першим віденським кав'ярником.
Коли Кульчицький помер, уся столиця Австрії ховала його з великими почестями. Пізніше, у XIX столітті, одну з віденських вулиць назвали на його честь. А на одному з бу¬динків було встановлено невелику бронзову скульптуру. Кульчицький зображений у турецькому одязі, його обличчя прикрашають чудові козацькі вуса. У лівій руці він тримає тацю з філіжанками кави, а в ногах знаходяться трофеї роз¬битої турецької армії - пощерблені ятагани, бунчуки, хоруг¬ви з півмісяцями.
52. Майстри гончарського мистецтва

Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів - епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним і розписним орнаментом.

Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, зокрема ознайомитися з неповторним мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.
Упродовж віків кераміка була мистецькою окрасою будин¬ків, палаців і храмів. Емаль і мідно-кобальтова полива нада¬вали мальовничим розписам зеленаво-брунатного кольору, притаманного тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ре¬месла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові; з'являлися свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині й Дибин- цях, Миргороді й Коломиї, Умані й Косові.
Бурхливий розвиток фарфоро-фаянсової промисловості в XIX столітті витісняє більшість осередків народного гончар¬ства. Індустрія знецінює талант гончаря: їй потрібен був лише взірець, спрощений за технологією. Колись кожне українське місто мало свою гончарню, але з розвитком потоку втрачалася індивідуальність, народність кожного виробу. Розпорошилися й пішли в небуття відомі осередки гончарства, про загублену славу яких сьогодні можна дізнатися лише у фондах музеїв. І все ж подекуди ще залишалися острівці самобутнього вироб¬ництва, і мистецтво творення неповторних керамічних виро¬бів поступово відроджувалося й розвивалося.
Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо навіть звичайний глек чи горщик несуть у собі відбиток інди¬відуальності творця. Недаремно в народній приповідці мо¬виться: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята. Кожного разу гончар у своїх виробах створює якусь частину всесвіту. Гляньте на звичайну миску. Вона на¬гадує своєю довершеною формою півсвіту! А глечик? Жіночий стан! По ньому визначали професійне вміння гончаря. А ще як він зуміє поставити його «на копитце» - ото вже мастак! Не кожному майстрові вдається таке. Своєрідна підставка у вигляді кінського копита - то вже фірмовий знак. Переказу¬ють, що деякі гончарі, звертаючись до виготовленої щойно речі, називали її своєю дитиною, а себе - її батьком. Та й самі назви гончарних виробів та їхніх деталей підкреслюють це: близнята, шийка, вухо, носик, плечі, горло. І ні за яких об¬ставин гончареві не можна було скривитися під час випалю-вання побутових речей - посуд вийде кривим.
Співом душі називають мистецтвознавці вироби відомих майстрів: Івана Гончара й Олександра Ганжі з Поділля, Лариси Цибульської і Павлини Цвілик з Коломиї, Федора Гнідого з Харківщини. Вражає різноманітність і неповторність їхніх ви¬робів: великі глеки, малі горщики, декоративні миски, порце¬лянові вази, світильники, керамічні жіночі прикраси. Чародій¬ницею дитячої іграшки (малої скульптури) заслужено величають
Олександру Селюченко з Опішні: вона створила тисячі непо¬вторних глиняних коників, півників, баранчиків, вершників.
Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, які вишикувалися в гончарному ряду на велелюдному ярмар¬ку, здається, святкує вся земля, уся природа переливається незбагненною веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки праці й душевного тепла, таланту й неповторного світу май¬стра ввібрав у себе кожен виріб.
53. Дорога додому
»
Від станції Андрій ішов пішки. До села було три кіломе¬три. Поряд з високовольтною лінією линула в далеч стрічка асфальту, але він вибрав стару польову дорогу.
Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась у повітрі, у п'янкій ви¬сокості заливалися жайворони. Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя. Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать у темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові й нові покоління. Яка предковічна, яка неповтор- „ на сила! Я повертаюся до тебе, я п'ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу...
Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пест¬ливий, як колись у дитячі роки - пам'ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з твоїм дружнім подихом, удив¬лявся в голубе марево на обрії. Там я бачив прийдешні роки, майбутні дороги! Ти говорив мені правду в своєму чарівному шепоті. Тепер несу в серці безмірну вдячність, повертаю її тобі, полям, сонцю, паркій, родючій,,незабутній батьківській землі...
Котять хвилі жита. Пилить предковічна дорога. Мов чарів¬ні казки старої бабусі, химерно летять у блакитній безодні хмарини. З-за горба виринули перші хати рідного села. Вір¬ною сторожею вишикувалися тополі. Понад ними замайорів у високості білий змій. Андрій, побачивши його, аж засміявся від радості. Білий змій. Паперовий змій. Саме з нього почався шлях у небо. Хай він був недоладний, смішний, але хлопчик Андрійко, що його запускав, завжди підіймав погляд угору. До зірок... Це ти його вів по важкій і славетній дорозі, змію далекого дитинства. Славен будь! Я знову бачу тебе. Ти знову на струмені повітря здіймаєшся під хмари, і оченята мужніх
хлоп'ят вбирають у себе чари небесної безодні. О, вони не опустяться вниз, ті очі, які напилися з космічного джерела!.. Здрастуй, химерний, смішний, невмирущий змію!..
А ось і село. Царина, заросла дерезою. Вишневі сади. А по¬над ними, скільки око бачить, манячать у повітрі антени ра¬діо й телевізорів. Як далеко ти сягнуло, село! Залишаючись в обіймах матері-природи, ти простягло безконечні руки в на¬вколишній світ. Ти одержало очі, що бачать через океани, ти оволоділо слухом, що чує голоси синів твоїх на інших планетах.
І все ж таки ти незмінне для вірних синів - тепле, ніжне, близьке серцю, як материнське лоно. Здрастуй, село!..
Зі скрипом розчинилися ворота першого від поля подвір'я. Андрій увійшов у них. Ступив по пружному споришу. Мамо, чи серце твоє віщує, що син недалеко?
Загуркотіло в сінях. На ґанок вискочила літня жінка. Сплеснула руками, кинулася назустріч синові, припала. Він з висоти велетенського зросту схилявся, ніжно цілував у сиве волосся, змарнілі худі щоки, заплакані очі...
Мати відхилилася, милуючись широкоплечою постаттю сина, ясновидим лицем, на якому ласкою сяють сині очі з-під кудлатих брів, рідні очі єдиного сина.
54. Долина нарцисів
«Долина нарцисів» - заповідний масив, що знаходиться в урочищі Кіреші в 4 кілометрах від міста Хуста Закарпатської області. З 1992 року в складі Карпатського біосферного запо¬відника входить до мережі біосферних заповідників міжна¬родного значення під патронатом ЮНЕСКО.
Заповідник розташований на . висоті 180-200 метрів над рівнем моря в західній частині Хустсько-Солотвинської долини. Заповідна територія площею 256 гектарів займає рівнинну ділянку в заплаві річки Хустець.
Поява закарпатської реліктової «Долини нарцисів» пов'язана з льодовиковим періодом на Землі. Учені кажуть, що тоді ста¬лися певні геологічні катаклізми й з гір сповз величезний шмат землі разом з унікальними рослинами. Після сходу льоду з гір стікало багато води, що сприяло акліматизації, цвітінню й роз¬повсюдженню нарциса вузьколистого. Саме тут ростуть уні¬кальні дикі нарциси, які ніде більше в Європі не збереглися. З часом у низовині від сучасного Мукачева до Хуста, де росли нарциси, з'явилися дубові ліси. Після того, як на землях стали здійснювати господарську діяльність, площа долини нарцисів зменшувалася. а часів Австро-Угорщини урочище Кіреші належало до лісництва й пильно охоронялося. Було тут багато лікарських рослин, якими місцеві медики лікували хворих. Коли терито¬рія відійшла до Чехословаччини, частину цих земель продали жителям Хуста. Але тодішні місцеві мешканці ставилися до природи з великим розумінням. Випасати худобу на заповідних землях їм дозволялося до Юрія, а господарювати знову можна було тільки з 14 жовтня.
За радянських часі^ долину хотіли переорати, щоб вирощу¬вати сільськогосподарські культури. У вісімдесятих роках на території заповідника здійснювалися осушувальні роботи, унаслідок яких суттєво змінився рослинний покрив. Після того як було знищено 50 гектарів нарцисів, оранку припини¬ли й передали територію з нарцисами заповідному масиву Карпатського біосферного заповідника. Значний особистий внесок у справу збереження й відтворення «Долини нарцисів» зробив професор В.І. Комендар (який, власне, і дав цю назву долині).
Усім відома історія про Нарциса, але насмілюся ще раз .на¬гадати її. Легенда розповідає, що саме в дзеркальних водах річки Хустець грецький бог Нарцис побачив своє відображення. Закохався в нього й помер на березі від туги.
Популярна народна легенда, за якою поява унікальної «До¬лини нарцисів» пов'язана з історією Нанківеької чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. За нею в серпні 1690 року в селі Нанкове, на місцевості, що має назву «Полянки», з'явився образ Діви Марії., Місцева громада звернулася до господаря поля, на якому відбулося явлення, з пропозицією побудувати на цьому місці храм або каплицю, як цього вимагала христи¬янська традиція. Землевласник відмовив громаді, ікону по-ставили на підводу, запряжену волами й спробували вивезти. Але воли не рушили з місця, оскільки ікона не хотіла поки¬дати вибраного місця. Господарю прийшлося підганяти волів батогами, і мимохіть він влучив батогом у ікону. Від удару на лику Богородиці з'явився шрам, а з очей потекли сльози. За святотатство рід землевласника був покараний, а ікону все ж вивезли по долині попри річки Хустець. За переказами, уздовж шляху, яким вивозили ікону, зростали нарциси.
55. Тварини України, що зникли
За княжої доби було в лісах і степах дуже багато різних тварин. З оповідань князя Мономаха знаємо, що він полював на турів. Своїми розмірами дикий бик тур перевершував до¬ машнього. Як подають давні описи, у довжину він сягав трьох метрів, у висоту - майже два, важив же від 800 кг до тонни. Шерсть тур мав чорно-брунатну. Уздовж лінії хребта завжди проходило світле пасмо, а на голові була рудувата кучерява гривка.
Найбільше ж очевидців вражали роги: великі, розлогі, ліроподібно вигнуті, вони сягали майже 80 см завдовжки.
Водилися тури переважно в мішаних лісах, особливо у во¬логих і заболочених місцинах. Археологи знайшли рештки турів на київській Оболоні. Первісно ж тури жили й у лісо¬степах, нерідко заходили в степи. Пишуть, що стадом турів верховодила стара туриця. Бички-доростки збивалися в окремі стада. Старі ж бики були більше самітниками.
Пересічна тривалість життя тура становила років із п'ятнад¬цять. За умови, звісно, що його ніхто не вполював.
Сім-вісім тисяч років тому люди взялися за одомашнення турів. Уся велика рогата худоба походить від них. В околицях Умані, скажімо, ще в XIX столітті, коли гнали волів до води, говорили, що йдуть «напувати турів».
Відколи людина навчилася полювати, тур лишався особливо бажаною здобиччю. Хоч уполювати його було справою нелег¬кою. І настільки, що це прирівнювалося до військових подвигів. А м'ясом одного тура можна було нагодувати цілу князівську дружину.
Полювання скорочували поголів'я турів. Та справжнім сти¬хійним лихом для цих тварин стало винищення лісів задля збільшення оброблюваної землі. Якщо в ранньому Середньо¬віччі ліси вкривали три чверті території Західної Європи, то в пізньому цей показник знизився в кілька разів. Турам просто забракло місця під сонцем.
З плином часу про тура стали забувати навіть у тих краях, де він водився найдовше.
На заході Європи тура плутали із зубром, а на сході по ньому залишилися лише згадки в давніх піснях, звичаях, а також назвах сіл, рік та урочищ. Села Тур, Тур'ї Ремети, Турички, Туропин, Туровичі, містечко Турійськ, річка Турія - усе, що залишилося на нашій землі від грізного дикого бика, який кілька сотень років господарював у прадавніх диких пущах.
Здавалось би, на цьому можна було б поставити крапку в історії тура. Але у 20-30-х роках минулого століття вона на¬була несподіваного продовження. У Німеччині тоді якраз па¬нувала мода на все расово чисте. Двоє братів, Хайнц і Люц Геки, палкі прихильники нацизму, узялися за відтворення турів. У зоопарках Мюнхена й Берліна вони почали схрещу¬вати ті породи великої рогатої худоби, які, на думку братів, зберегли найбільше рис дикого бика. Однак ані розміру тура, ані величини його рогів - що їх так яскраво змальовано в дав¬ніх описах - досягнути не вдалося.
У науковому світі поставилися доволі скептично до цих експериментів. Виведену Геками породу в ліпшому разі на¬зивають «новий тур», частіше ж просто й невибагливо: «коро¬ва Гека». Сьогодні побачити її можна в деяких європейських заповідниках. У Франції, наприклад, існує навіть «Ферма ту¬рів», де розводять цих тварин і показують наївним відвідува¬чам. Чому наївним? Бо справжні тури вже давно вимерли.
56. «Вода... Ти саме життя»
Нині всім добре відомо, що без води неможливий будь-який прояв життя. Це - найцінніший «мінерал життя», на долю якого припадає до 90 відсотків будови організму. Вона забез¬печує фізіологічні, біохімічні, хімічні процеси в організмі всі¬єї живої природи на Землі.
Без води не можуть функціонувати ні промисловість, ні сільське господарство. Але. при цьому вода має відповідати належній якості. Вона має космічне, геологічне, кліматичне, енергетичне, санітарно-гігієнічне, лікувальне, естетичне зна¬чення.
Кожне джерельце - то живильна кров Землі. Усі вони не¬втомні трудівники: озеленюють та вічно омоложують луки, поля, ліси, поновлюють її щедровитість. Не випадково гово¬рять, що краплинка води дорожча за діамант.
Не тільки корисні копалини вичерпуються, але й ресурси питної води істотно зменшуються. Часто себе втішаємо і обна¬діюємо, що запаси прісної води поновлюються, та з питною водою далеко не все в порядку. Коли не задумуєшся, то зда¬ється, що із цим даром природи ніби все гаразд, безпроблем- но. Насправді ж як це далеко від реальності! Нині дефіцит води - одна з глобальних проблем сьогодення. Це передусім стосується прісної води. А ще цивілізація доби не завжди ощадливо їх використовує. До того ж на початку XX століття на Землі жило близько півтора мільярда людей, а нині їх уже понад шість мільярдів. Навіть важко собі уявити всю кіль¬кість щоденно спожитої води. Але й господарювання цієї маси людей аж ніяк не можна назвати раціональним щодо корис¬тування водними ресурсами. Це кожен добре знає по собі.
Ресурси прісної води розподілені на земній поверхні й у надрах Землі дуже нерівномірно. В одній частині земної кулі люди страждають від повені, а в іншій - від посухи. Уже сьогодні в умовах постійної нестачі води мешкає не менше 1,1 млрд осіб, а понад 2 млрд регулярно відчувають «водяний стрес». Розв'язання проблеми дефіциту прісної води потребує численних наукових розробок у багатьох галузях науки. Уже до 2025 року майже половина населення Землі страждатиме від нестачі прісної води, що призведе до масової міграції з країн, недостатньо забезпечених водою (переважно - тих, що розвиваються). Інші держави змушені будуть розв'язувати надзвичайно складні питання: що, де і як саме робити, аби не «захлинутися» потоком біженців від водяного дефіциту. При загостренні дефіциту на світовому ринку торгувати водою, як сьогодні торгують нафтою, нереально через великі обсяги спо¬живання прісної води.
Учені прогнозують: на світовому ринку прискорено розви¬ватимуться сектори інтенсифікації водовикористання, водо- зберігальні, водоефективні, водоохоронні технології.
Хіба важко зрозуміти, що наше ставлення до водного дару має стати камертоном чистоти до життєдайного соку Землі як Божого дару! Візьміть ці слова як пам'ять на все життя.

57. Пригода на острові
Ми відпочивали на цьому острові третій день. Чекаючи то¬вариша, який подався в село закупити продуктів, я оглядав усе довкола.
Згодом побачив, як від берега рушив човен. У ньому сиділо троє засмаглих парубійків.
Скупавшись і перевіривши снасті, я пішов через острівець на протилежний берег. Раптом почув дивний звук. Повернув¬шись, побачив у розкуйовдженому гіллі куща собаку. Він ле¬жав і здавався повністю безпорадним: лапи безвільно відкину¬ті вбік, морда - на зів'ялому листі. Собака не поворухнувся, тільки повільно повів запаленим оком, що виражало біль і тугу. Очевидно, хворий чи поранений. Як же пес опинився на острові? Невже його привезли хлопці, які нещодавно приста¬вали до острова на човні? Знайшовши неподалік бляшанку, я набрав води і спробував напоїти тварину. Собака намагався ковтнути рятівну вологу.
- Де ти взяв цього пса? - почувся голос товариша.
І в цю мить собака загарчав, ледве підвівся і встав на чоти¬ри лапи. Я не міг повірити своїм очам: невже тварина, яка ледь переводила подих, звелась і навіть силкується захистити мене? Я розповів про човен, що причалював до берега, яким, ма¬буть, і підкинули пса.
Ми оглянули собаку. На боці суцільна рана, шерсть обліз¬ла, шкіра подекуди відвисла. Не можна було без душевного болю дивитися на нещасну тварину.
Ми енергійно взялися його лікувати. Спершу промили рану водою, змиваючи налиплий пісок, потім обережно обробили йодом, присипали стрептоцидом і перев'язали моєю сороч¬кою.
Довірившись нам, собака стояв сумирно, лише іноді сіпав¬ся від болю, щулив тремтячі вуха, мружив очі.
Я відчував, як у ці хвилини сповнююсь співчуттям, співпе¬реживанням, - дарма що ми лікували тварину, а не людину.
Ми спорудили з листя курінь і сховали собаку від пекучого літнього сонця, пригадали цікаві мисливські пригоди, уявля¬ли, як восени підемо з ним на полювання.
Раптом почулося хрипкувате пострілювання мотора. Зо¬всім неподалік до берега пристав човен, який я одразу впі¬знав. Із нього вийшла дівчина.
- Альбатрос! - озвалася вона.
Собака, що досі непорушно сидів коло намету, моторно Звівся і з хворобливою грацією пораненої тварини побіг назу¬стріч. Дівчина опустилася навколішки і погладила пса поміж вухами.
- Це ваш собака? - запитав я непривітно. - Що з ним ста¬лося?
Дівчина ніяково розповіла, що це собака товариша і що тварина мало не обварилася, коли випадково перевернувся казан з рибальською юшкою... А на наш докір, що не допо¬могли гончакові, пояснила, що ніхто не знав, як це зробити.
- То ви привезли його здихати на острів? - різко перервав дівчину мій товариш. - Курс лікування ще не закінчено, до побачення.
Дівчина, гнівно глянувши на нас, круто розвернулася, пішла геть. Собака спробував.кинутися навздогін, та товариш міцно тримав його за ремінь, заспокоюючи. Коли човен від¬далився, товариш відпустив ремінь. Собака підбіг до води і тужливо заскімлив, дивлячись на протилежний берег Дніпра, де на узліссі біліли намети молодіжного табору.
- Від нього відреклись, а він не здатен осягнути людської жорстокості, відплачує за неї незрадливою любов'ю. Вірність! - сумно сказав товариш.
- 58. Пізнати себе через природу
- Високим надбанням японської культури є особливе став¬лення до природи. Милування нею є однією з принципових характеристик японського національного характеру, і своєю вишуканістю художній смак японців завдячує тонкому сприй¬няттю природи, умінню відчути красу будь-якого природного матеріалу як у творчості, так і в повсякденні.
- Прагнення пізнати себе через природу, світ послідовно ви¬явилося і в практиці створення японських садів. Як художнє явище японський сад починає складатися в Х-ХІІ столітті, а досягає розквіту в ХІУ-ХУІ столітті. Продовжує він своє жит¬тя й сьогодні. У всі часи японський сад виражав ставлення людини до світу, переконання, що вища істина й краса існу¬ють у природі і пізнати їх можуть люди з чистими помислами й відкритою душею. У цьому розумінні сад — це спосіб вияви¬ти істину й красу засобами самої природи, не силуючи її штучними вдосконаленнями.
- Зовні японські сади докорінно відрізняються від звичних для європейця. Існує кілька видів таких садів: сухі сади, сади мохів, сади води і пейзажні сади. Усі японські сади мають фі¬лософську природу. їх композиція лаконічна, у ній відсутнє все зайве, а кожний елемент відрізняється від інших і розмі¬щений так, щоб розбудити людську уяву, створити атмосферу органічного зв'язку людини з природою.
- Японський сад є тим особливим світом, який створено лю¬диною для внутрішнього споглядання й самопізнання. Це яскраво символізує один із шедеврів японського садового мис¬тецтва - сухий сад. У такому саду природа представлена лише каменями й піском. Як правило, у ньому налічується трид¬цять каменів, які утворюють кілька груп. Кожна група пред¬ставляє конкретний образ-, який нагадує або черепаху, або журавля, або «корабель скарбів». Споглядаючи ці образи, лю¬дина має зрозуміти філософію життя. Так, морська черепаха, яка прагне досягти дна океану, символізує глибину людсько¬го духу, а журавель у польоті - висоти, до яких людський дух може здійнятися. Білим гравієм передано образ водоспаду, який видозмінюється впродовж усього руху: на початку свого шляху він вузький і стрімкий, а потім поступово стає широ¬ким і повільним. Цей потік уособлює життя людини: юність імпульсивна й енергійна, а старість - спокійна й мудра. З плином часу поріг сумнівів і розчарувань, який розділяє дві половини людського життя, долається і потік стає широким. Тепер він може нести «корабель», навантажений скарбами життєвого досвіду. На шляху цього потоку розміщено камені,
кожен із яких символізує різні етапи життя людини. Так, камінь у вигляді голови тигра представляє нелегкі моменти роздумів над сенсом свого існування. Трохи далі лежить ма¬ленький камінь, ніби хоче перегородити дорогу стрімкому потокові. Він уособлює образ маляти черепахи, яке марно ви-трачає багато зусиль, намагаючись пливти проти течії. Цей образ є також символічним і ніби нагадує людині, що повер¬нути минуле неможливо.
- Японські штучні сади відображують особливе відчуття ор¬ганічного зв'язку людини з природою, передають різноманіт¬ну гаму людських переживань. Не підкорення, а усвідомлен¬ня природи заради гармонійного співіснування з нею - ось кредо японського майстра саду і пересічного японця в його стосунках з природним середовищем.
- 59. Мелодія кам'яної скелі
- Було те багато тисяч років тому. В приазовських степах жило плем'я молочаїв. І були в племені двоє хлопчаків- ровесників, Яр і Гул, які з дитячих років завзято змагалися одне з одним, намагаючись в усьому бути першими. Хто далі кине камінці, хто вище вилізе на дерево, хто скочить на спи¬ну тільки-но прирученому бикові. Часто зчіплялися в борні, яка виснажувала обох, але не виявляла переможця.
- Прийшла пора юнакам ставати мужами. Зібралося все плем'я і вирушило до Гори Бика. Біля тієї гори просили люди милостей, вдалого полювання, добірного улову, багатого збо¬ру плодів. Ватажок племені підвів юнаків до чаклуна, який владарював там.
- Чаклун відвів хлопців, до печери, викресав вогонь. На освітле¬ній стелі всі побачили зображення четвірки биків, що стояли колом — хвостами всередину, наставивши роги на невідомого ворога.
- - Отак ви мусите захищати своє плем'я, забувши всілякі чвари. Тільки тоді подолаєте ворожі племена й захистите сто¬янку від хижих звірів, - промовив чаклун. - Відправляйтеся на полювання і вполюйте великого звіра, доведіть, що ви рів¬ня чоловікам племені. Тоді відбитки ваших ніг будуть викар- бувані на цій скелі.
- Уперше Яр збирався на лови, не ховаючись від матері. Він узяв із собою списа, кам'яного ножа, кресало. Зустрілись із Гулом, пішли в степ. Дорогою посперечалися. Яр пропонував шукати вовчу стежку до води, а Гул — нору звіра. Так і розі¬йшлися.
Яр швидко відшукав на стежці широкі відбитки вовчих лап. Викопавши на ній яму, сховався в траві, чекаючи на звіра.
На ранок другого дня з'явився сірий. Здоровенний, з куд¬латою шерстю на загривку. Спокійно пройшовши стежкою,' перед самісінькою ямою вовк спинився, обнюхав очерет, що прикривав її, гребонув настил передньою лапою, позадкував. Потім, сильно відштовхнувшись, розбігся і переплигнув яму. Від несподіванки Яр тільки очима кліпнув. Вовк величезни¬ми стрибками понісся просто до Ярової засідки.
Хлопець схопив списа і кинув у вовка. Спис застряг у вов¬чому загривку, а сірий зі страшним гарчанням плигнув на хлопця. Яр знав, що вовк одразу перегризає горло своїй жерт¬ві, і втягнув голову в плечі. Лежачи горілиць, обома руками схопив звіра за горло. Вовк тріпонувся, пазурами здер шкіру з Ярових рук. Та хлопець не відчував болю. Намагаючись пе¬рекинути звіра, раптом відчув гострий біль - вовк упіймав іклами його плече. І вже несила стискати кудлату шию... Втрачаючи свідомість, Яр почув короткий свист у повітрі.
Коли очуняв, побачив звіра поруч. Той не ворушився. За¬кривавлений Яр повернув голову і побачив, що до нього про¬стує... Гул, несучи широколисте помічне зілля, яке спиняє кров і гоїть виразки.
- Приклади до рани. Я заночував біля нори, але проспав сі¬рого. Потім побіг його слідом.
- Це твій вовк, - сказав Яр,
- Ні, твій.
- Він наш, - хитнув головою Яр.
Надвечір, коли вгамував'ся трохи біль Ярових ран, юнаки пішли з плавнів, несучи вовче тіло. Вони співали про вовчу силу, про свою відвагу, про те, як чаклун висіче на кам'яній скелі їхні стопи.
- 60. Микола Миклухо-Маклай
Наприкінці минулого століття на честь ювілею з дня наро¬дження Миколі Миклухо-Маклаю було встановлено пам'ятник у Сіднеї. Що ми знаємо про нього? Майже нічого. Відомого всьому світові науковця на його батьківщині знають лише з кількох речень шкільного підручника з географії. Росія вва¬жає його великим петербуржцем і нащадком шотландського офіцера. А насправді Микола Миколайович - праправнук Та¬раса Бульби, онук Ґете і племінник Міцкевича. Він сам ува¬жав себе німцем, поляком і українцем одночасно. У валізці завжди возив «Фауста» і'«Кобзаря». Через вільнодумство Миклухо-Маклай не закінчив у Росії навіть гімназії, але став випускником кількох європейських університетів.
Щось надзвичайно сильне, сміливе, енергійне було в усій Його постаті. Можливо, саме сила й шляхетність зачарували Марго Обертсон - доньку губернатора південних колоній Вели¬кої Британії. Коли вони познайомилися, вона була в жалобі за першим чоловіком і вже дала відкоша кільком шляхетним вельможам. Але перед зашкарублим від тропічного сонця, бородатим Маклаєм та його козацькою харизмою не встояла.
Відбулося це взимку. У листі, який було написано в Єгип¬ті, Микола освідчився в коханні й попросив її руки. Шоковані баїьки Маргарет поставили нереальну умову для опального вченого: отримати дозвіл на одруження за протестантським обрядом в самого государя-імператора. І Микола Миколайо¬вич виконав цю вимогу, таки вступивши в шлюб з коханою жінкою.
Микола вмів закохати у себе. Про його відчайдушність ши¬рилися легенди. Похололі від жаху матроси "корабля «Ви¬тязь» спостерігали, як нащадок запорожців вийшов без охо¬рони на дикий берег Нової Гвінеї і, коли папуаси почали обстрілювати його з луків і кидати списи, байдуже позіхнув, розшнурував черевики й ліг спати просто посеред розлючених людожерів! Дикуни свято вірили, що Маклай міг спалити море, викликати чи зупинити дощ.
Не маючи змоги утримувати дружину й двох синів в Ав¬стралії, Микола Миклухо-Маклай забрав їх до Санкт-Петер¬бурга. У трюмі корабля до Росії науковець і дослідник привіз також і унікальні анатомічні та зоологічні колекції, зібрані за два десятиліття мандрів. Проте на батьківщині титанічна пра¬ця Миколи Миколайовича виявилася нікому не потрібною. Останні роки свого життя вчений присвятив поїздкам в укра¬їнське селище Малин, родинне помістя на Житомирщині, де активно вивчав побут і звичаї поліщуків, а також загальну будову тіла українців. У квітні 1888-го року Маклай вирушив у свою останню й вічну подорож у петербурзькій лікарні...
Дружина Маргарита, прагнучи закінчити працю чоловіка, більшість матеріалів і колекцій передала Російському геогра¬фічному товариству, а виїхавши в Австралію, активно спів¬працювала з професором Богдановим, який займався публіка¬цією робіт Миклухо-Маклая.
Дмитрові Яворницькому, українському дослідникові ко¬заччини, Марго подарувала колекцію "екзотичної зброї, яку її Микола зібрав під час подорожей усіма континентами. Якось вона навіть приїздила до Малина, де зустрілася зі свекрухою. Мати Миклухо-Маклая прийняла її як рідну дочку, попри те, що бачила її вперше. Пізніше, від'їжджаючи з України, Мар¬гарита запише у своєму щоденнику: «Розлучатися з дорогою матір'ю дуже важко». До останнього подиху кожен офіційний папір вона підпису¬ватиме «Маргарита де Миклухо-Маклай», бо навіть смерть не змогла розлучити її з чоловіком.
61. Учитель — людина з великої літери
Усі дороги - від шкільного порога. Початок усіх професій - у шкільному класі. І ніхто ніколи не замислюється, що успішні й не дуже успішні люди повсякчас і скрізь послуговуються працею вчителя.
Ключ до всіх духовних багатств світу - у нього, шкільного наставника. Оскільки він, шкільний учитель, повів нас у світ знань, допоміг обрати з тисяч, свою дорогу в житті, навчив не лише премудрощів шкільних предметів, а й найскладнішої з наук - бути людиною. Тому стільки глибоких почуттів у сло¬вах «мій учитель», які говорять люди різного віку й життєво¬го досвіду в усіх куточках світу. Саме до вчителя спрямовані найкращі слова вдячності за те, що він робить для дітей, для справи виховання.
Учителі - це те джерело сили, яке змушує рухатися маши¬ну суспільства. І якщо в них не вистачить терпіння, часу, таланту, машина ця заіржавіє й зупиниться в мертвому заці¬пенінні.
Учитель творить Людину. Ці святі слова можна сказати тільки про матір і батька. Учитель же не лише сприяє засво¬єнню знань, він виховує, очищає від бруду й сміття образ Божий у дитині. Але на якому етапі стався збій, чому люди стали втрачати людське, людяність, чому все тепер вимірю¬ється тільки матеріальними благами, грішми? Хіба цьому нас учили?! Ні.
Я пам'ятаю багатьох своїх учителів, але згадую не зміст їхніх уроків, а щось характерне, індивідуальне, притаманне кожному з них: жести, ходу, манеру вести урок, а найбільше очі - погляд їхніх очей. Я щаслива, бо ніколи не відчувала, що мої вчителі дивилися на мене зверхньо. Тому потай у душі хотіла бути такою ж розумною, доброю й лагідною до всіх, як вони, такою неквапливою й поважною...
Фах учителя - дуже складний і відповідальний. Він вима¬гає серця чистого, чуйності великої, бо на педагога дивиться . молодь. Його почуття відчувають нічим не затьмарені молоді серця. І лише від учителя залежить, що з ними зробити й куди спрямувати. Усі вчителі Землі однаково прагнуть того, щоб молодь була сильною, розумною, меткою. Прикладом са¬мовідданого служіння дітям є Песталоцці й Сковорода, Кор- чак і Сухомлинський і багато інших відомих світу і відомих лише в маленьких школах учителів.
Учитель... Яке звичайне і яке велике це слово! Той, хто вчить, хто збагачує розум і душу молодої людини, хто відкри¬ває перед нею невичерпну силу знань і безсмертних мораль¬них цінностей. Частинка його серця, його самого буде в твоє¬му житті вічно світити й допомагати вижити в найскладніші часи. Пролетять роки, але пам'ять повертатиме нас до най¬кращої пори життя - шкільної. І це завдяки вам, дорогі вчи¬телі.
Не вчора сказано, що у вчителя немає святішого обов'язку, ніж бути оберегом моральних і духовних надбань свого наро¬ду, сівачем і продовжувачем кращих традицій розумного й доброго, щоб воно стало вічним. Людина будь-якої професії пройшла через турботливі руки й добре серце вчителя. Дуже влучно сказав великий гуманіст Іван Франко: «Учителем школа стоїть». Так було і буде завжди.